Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич

— І що каже ваш пенсіонер? — занетерпеливився Хаблак. — Де саме стояв той оранжевий “Москвич”?

— Ближче до готелю “Славутич”.

— І цей тип з валізами, якого помітили хлопчаки, пішов саме в той бік?

— Точно.

— Щось у цьому є.

— Шукати оранжевий “Москвич”?

— Слава богу, таких “пікапів” у місті не так уже й багато.

— То я подзвоню до автоінспекції.

Сагайдачний почав крутити телефонний диск, а Хаблак вирішив відвідати Корольову. Мабуть, вона вже трохи заспокоїлася, і розмова з Надією Петрівною могла стати корисною.

Хаблак викликав ліфт, але кабіна стояла на одному з горішніх поверхів, либонь, до неї вантажили щось, бо минула мало не хвилина, а ліфт так і не рухався. Ляснули вхідні двері, Хаблак скосував туди й побачив листоношу в темно-синій форменій куртці. Поставила важку сумку й почала розкладати кореспонденцію по скриньках. Хаблак не дуже уважно спостерігав за її роботою і думав — скільки можна затримувати ліфт. Нарешті той рушив униз, і в цей момент майорові прийшла в голову думка, звичайна собі думка, викликана монотонною роботою листоноші: майор забув про ліфт і підійшов до жінки у синій куртці.

— Скажіть, — запитав, — а як бути, коли їдеш у відпустку? З кореспонденцією?

Жінка ковзнула по ньому байдужим поглядом.

— А ви з сусідами домовтеся, — порадила. — Залиште ключа, й нехай виймають.

— Ну, скажете, — розвів руками майор, — а якщо я їх мало знаю?

— То напишіть заяву нашому завідуючому, і всю вашу кореспонденцію лишатимуть на пошті.

— І так можна зробити?

— Чому ж ні? І нам легше: менше носити. Через місяць повернетесь, заберете все.

— І багато людей роблять так?

— Звичайно. От з цього будинку зараз двоє…

— Хто?

— Симоненко з шістдесят сьомої… Але ж, вибачте, для чого вам? — затнулася.

Хаблак дістав посвідчення.

— З карного розшуку, — пояснив. — Скажіть, Корольова з дев’яносто шостої також лишала заяву?

— Лишала, але з сьогоднішнього дня…

— Так, вона повернулася вчора.

— У неї обікрали квартиру. І ви?..

— Шукаємо злодіїв.

— При чому ж тут газети?

— Може, й ні при чому… До речі, як вас величати?

— Галиною Дмитрівною. Левченко моє прізвище.

— І давно листоношею працюєте?

— Дев’ятий рік.

— Багатьох тут знаєте? — Хаблак обвів невизначено рукою навколо, але Левченко зрозуміла його одразу.

— Мало не всіх.

— Отакої? — не повірив майор.

— Чого ж тут дивуватися! Кого просто зустріну отут біля скриньки, інші пенсії одержують чи рекомендовані листи… Мусять розписуватися.

— А хто, крім вас, знав, що Корольова поїхала у відпустку?

— Хіба ж це таємниця? У шафі на пошті лежать її заява й газети. Надія Петрівна ще журнали передплачує, то дуже турбувалася за них.

— І в заяві зазначено, до якого саме дня лишати кореспонденцію на пошті?

— Звичайно.

— Скажіть, Галино Дмитрівно, вас про Корольову ніхто не розпитував?

— Чого ж розпитувати? Хто ЇЇ не знає? Ось по телевізору недавно показували…

— Але ж Надія Петрівна вже третій рік на пенсії.

— Ну й що? Народну артистку всі знають.

— А які будинки ви ще обслуговуєте?

— Ще четвертий — дріб один, шостий…

— І в шостому кого-небудь знаєте?

— Чому ж ні?

— Капштиків з сорок четвертої?

— Шевця?

— Точно. І що ж вони передплачують?

— “Известия” та “Вечірку”, ще журнали: “Человек и закон”, “Вокруг света”…

— Здається, Капштики також недавно повернулися з відпустки?

— Кілька днів тому.

— І також лишали заяву на пошті?

— У них щось трапилось?

Хаблак збагнув: поштарка ще не чула про крадіжку на квартирі Капштиків, і не став задовольняти її цікавість.

— Маємо одну заяву… — ухилився від прямої відповіді.

— Так, і Капштикам лишали пошту, — ствердила Левченко.

У Хаблака тенькнуло серце.

— І де у вашому відділенні стоїть та шафа? Де зберігається кореспонденція відпускникам?

— В операційному залі.