Вельветові джинси - Самбук Ростислав Феодосьевич

— Могла комусь сказати…

Петро Петрович посуворішав.

— Могла, — погодився. — Хоча Маруся розумниця і працює у нас мало не з першого дня.

— Хочу побалакати з нею.

— Нема нічого простішого. — Гапочка відчинив двері, гукнув: — Полю, поклич нам Красовську, я бачив, вона ще не пішла. — Скосував на Хаблака й запитав: — Хочете самі розмовляти чи в моїй присутності?

— Ви мені тільки допоможете.

— Отож, — погодився Петро Петрович, — дівчата мене ще слухаються й будуть відвертіші.

У двері просунулася голова жінки років тридцяти п’яти, була вона кирпата, з гладко зачесаним блискучим темним волоссям. Петро Петрович зробив спробу посунутися, від чого гора ящиків захиталася й ледь не впала, Гапочка притримав їх рукою і все ж звільнив Марусі місце. Красовська протиснулася в кімнату й зупинилася біля дверей.

— Сідай, — вказав на свій стілець Петро Петрович.

— Насиділася, — пояснила Красовська, — весь ранок сиджу, поки повідомлення виписують, а люди чекають…

— Марусю, — попросив Петро Петрович, — розкажи нам: знаєш у висотному професора Зиму й завмага Перовського?

— Хто ж Мирона Захаровича не знає? Знаменитий лікар.

— Ну, звичайно, для вас, жінок, він найперший бог, — погодився Гапочка, — здається, ти до нього Клаву водила?

— А спробуй у клініку пробитися! Там він мене й не впізнає. А тут я йому журнали в квартиру заношу, завівся у них у під’їзді хтось, журнали іноді пропадають, а Мирон Захарович он скільки передплачує!

— Скажи-но, Марусю, кому казала про відпустку Зими? Чи, приміром, Перовського?

— Петре Петровичу, ви ж самі знаєте, хіба це секрет? Самі ж їхні заяви підписували, в шафі вони лежали, а хіба шафа замикається?

— Може, хтось з подруг розпитував вас про Зиму? — запитав Хаблак. — Як живе, що в квартирі?

— А вам для чого?

— Ну, Марусю, — обурився Гапочка, я б тобі порадив бути ввічливішою. — Товариш з міліції, і хоче знати…

— Так би одразу й казали, — аніскільки не збентежилась Красовська. — Про крадіжки хочете дізнатися? Але ж про них уся Русанівка гомонить, краще б злодіїв ловили!

— Ось ми й ловимо, Марусю, — якомога м’якіше пояснив Хаблак, — і сподіваємось на вашу допомогу.

— Що я можу?

— Відповідати на запитання, — суворо мовив Гапочка, — ось що від тебе потрібно.

— Та я ж не проти… Питайте. Про Зиму хочете? Ні, про Зиму мене ніхто не розпитував.

— Скільки людей не одержували в серпні кореспонденцію? — обернувся Хаблак до Гапочки, але відповіла Красовська:

— Усю шафу завалили. Літо, і люди у відпустках.

— Заяв з двадцять підписував, — уточнив Петро Петрович.

— Ну, припустимо, з Зимою більш-менш ясно, — почав Хаблак, — професор, до того ж відомий, живе заможно, тут злодієві треба лише знати, що нема нікого дома. А Перовський?

Красовська посміхнулася зневажливо:

— Тепер усі знають, завмаг більше за професора має. Ось тільки міліція…

— Ми ще встигнемо обговорити цю проблему, — ввічливо, але твердо зупинив її Хаблак. — А тепер поміркуємо разом. Зима — фігура відома, про нього в газетах пишуть, а Перовському реклама ні до чого. Чи так?

— Звичайно, вони й мене далі передпокою не пускають Коли розписатися треба за бандероль чи лист рекомендований… Але раз таки пустили. Самого не було, а жінка в нього проста, то й до вітальні запросила. Багатство в них велике, люстра кришталева, й для чого такі вішають? І килими всюди, на стінах і на підлозі, все в килимах…

Хаблак згадав, як метляв хвостом Перовський, намагаючись знецінити вкрадене, й запитав:

— І ви про ці відвідини розповіли подругам? Обмінялися, так би мовити, думками?

— А що! Хай усі знають, — задерикувато відповіла Красовська. — Тобі сумка плече відтягує, за день набігаєшся, а про той килим і мріяти не можеш.

— Це вже з іншої опери, — сердито пробуркотів Гапочка, — ти, Марусю, конкретніше, а Перовський нікуди не втече. Принаймні ти спиш спокійно.