— А чому, власне, міняти прізвище?

— З кількох причин це єдина зміна, до якої я вдаюся. По-перше, це проста зміна. Врешті-решт, якщо я вдаюся до значної зміни або ж до кількох змін, то постає стільки змінних величин, що я вже неспроможний інтерпретувати наслідок. Мій комп’ютер усе ще недосконалий. По-друге, це реальна зміна. Я ж не можу змінити ваш зріст, чи не так? Або колір очей, або темперамент. По-третє, це значуща зміна. Прізвища дуже промовисті для людей. Нарешті, по-четверте, це поширена зміна, до якої щодня вдаються різні люди.

— А що, коли ви не відшукаєте кращого майбутнього? — запитав Зебатинський.

— На такий ризик вам доведеться погодитися. Гірше, мій друже, не стане.

— Не вірю я у все це. — Зебатинський знічено глянув на чоловічка. — Я швидше повірив би в нумерологію.

— Я сподіваюся, — нумеролог зітхнув, — що така людина, як ви, почуватиме себе зручніше, знаючи правду. Мені хочеться вам допомогти, а для вас ще багато дечого можна зробити. А маючи мене за нумеролога, ви б не виконали моїх порад. Відкриваючи вам правду, я сподівався, що ви погодитеся прийняти мою допомогу.

— Якщо ви вмієте передбачати майбутнє… — почав Зебатинський.

— То чому я не найбагатша людина на світі? Так? Але ж я багатий — у мене є все, що мені потрібно. Вам хочеться визнання, а мені — щоб мені дали спокій. Я роблю свою справу. Мене ніхто не тривожить. Уже цим я мільярдер. На прожиття мені потрібно небагато грошей, і я їх отримую від таких, як ви. Допомагати людям — чудове заняття. Воно, сказав би, мабуть, психіатр, дає мені відчуття влади, а також задовольняє моє «я». Так ви, отже, хочете, щоб я вам допоміг?

— Скільки ви сказали?

— П’ятдесят доларів. Від вас ще вимагатиметься значна кількість інформації біографічного характеру. Ось тут, щоб полегшити вам завдання, я підготував анкету. Боюся, що вона трохи довгувата. Однак, якщо до кінця тижня ви надішлете її поштою, то відповідь буде готова… — він відкопилив нижню губу і наморщив лоба, підраховуючи про себе, — двадцятого числа наступного місяця.

— П’ять тижнів? Так довго?

— У мене, мій друже, є ще інша робота і ще інші клієнти. Коли б я був шахраєм, то зробив би набагато швидше. Ну то як, ви погоджуєтесь?

— Гаразд, погоджуюсь. — Зебатинський встав. — Так, як ми домовлялись, — конфіденційно.

— Неодмінно! Анкету з вашою інформацією, після того як я назву необхідну зміну, отримаєте назад. І гарантую вам, що ніколи більше нею не скористаюся.

У дверях ядерний фізик зупинився.

— А ви не боїтеся, що я декому повідомлю, що ви не нумеролог?

— Хто вам, мій друже, повірить? — Нумеролог заперечливо похитав головою. — Навіть якщо припустити, що у вас з’явиться бажання будь-кому розповісти про свій візит.

Двадцятого числа Маршалл Зебатинський стояв перед дверима з облупленою фарбою, скоса позираючи на вітрину. Просто до скла була прихилена невеличка карточка з невиразним і ледь розбірливим через пилюку написом «Нумеролог».

Зебатинський кинув оком досередини з потаємною надією, що там уже хтось є, отже, у нього буде причина повернути назад, відмовившись від свого хисткого наміру, й податися додому.

Вже кілька разів він намагався всю цю справу викинути з голови. Довго не міг примусити себе сісти і заповнити анкету. Писалося марудно. Неймовірною дурістю вважав він вписувати імена друзів, вартість будинку, чи були у його дружини викидні, а якщо були, то коли. Таке він пропускав.

Але й відмовитися від заміру Зебатинський також не міг себе примусити. Кожного вечора щось тягнуло його повертатися до писання.

Причиною, мабуть, була думка про комп’ютер, думка про кляту зухвалість чоловічка, який вдавав, що у нього є комп’ютер. Спокуса розвінчати брехню і подивитися, що з цього вийде, виявилася врешті-решт нездоланною.

І от він відіслав заповнену анкету звичайною поштою, наклеївши на конверт, який не захотів навіть зважити, марки на дев’ять центів. Якщо завернуть, думав він, то більше не надсилатиму.

Листа не завернули.

Отже, він зазирнув у приміщення, і там було порожньо. Зебатинському нічого іншого не залишалося, як зайти.

Дзеленькнув дзвіночок.

Вийшов старий нумеролог, відхиливши дверну портьєру.

— Так? А! Доктор Зебатинський!

— Ви мене пам’ятаєте? — Зебатинський попробував усміхнутися.

— Ну звичайно!

— І що ж мені судилося?

Нумеролог потер одна об одну долоні вузлуватих рук.

— Спочатку, сер, є маленьке питання…

— Маленьке питання гонорару?