Гіркий дим. Міст - Самбук Ростислав Феодосьевич

Сьогодні Юрій вирішив на честь приїзду двоюрідного брата влаштувати невеличкий прийом, так, вузьке коло найближчих знайомих; Іванна з жахом думала про цей вечір і наперед просила вибачення в подруг, а виявляється, все не так погано, хоча невідомо ще, який у цього Максима інтелект.

Але чому, коли Максим усміхається й дивиться на неї, в його погляді їй ввижається мало не зверхність?

Максим ще раз глянув на Іванну, і йому нараз тенькнуло серце й захотілося на Хрещатик: постояв би під станцією метро, дочекався Олю… Де тепер Оля? Для неї він — відкраяна скиба…

А правду знають лише кілька чоловік…

Можливо, колись він повернеться до Києва — тепер для нього це найсокровенніша мрія, — та навряд чи Оля чекатиме на нього.

Максим спохмурнів, й Іванна негайно помітила зміну в його настрої. Таки у жінок буває іноді воістину бісова інтуїція, а може, не інтуїція, просто жінки спостережливіші й чуйніші за чоловіків; он Юрко крокує трохи позаду, всміхається, він упевнений, що зробив велике діло для брата, мало не благодійник, це підносить його у власних очах, зрештою, справа не тільки в Максимі, є ще принципи, якими керується Сенишин, люди, про долю яких він турбується.

Сенишин не думав над тим, що, певне, більшість отих мільйонів та мільйонів, за долю яких він так уболівав, навіть не знають, що існують такі «захисники»; якщо не знають, — дізнаються, треба зробити так, щоб дізналися, тепер, у вік технічного прогресу, здійснити це не так уже й важко, і Максим — доказ цього.

Сенишин ішов, упевнений в собі, і ніхто б не зміг збити його з так ясно й чітко визначеного курсу.

А Іванна збоку сполохано заглядала у вічі Рутковському: невже щось негаразд, невже вона допустилася якоїсь нетактовності, від чого в Максима опустилися куточки губів і очі стали сумними?

Рутковський помітив Іваннину збентеженість, провів рукою по обличчю, наче відганяючи спогади; зрештою, права на них він зараз не мав, і не тільки зараз — взагалі. Усвідомлював це, обіцяв там, у Києві, а найбільше — собі, обіцяв навіть подумки не вертатись назад, однак обіцянки лишаються обіцянками, а чого варта людина без минулого, без спогадів, без сердечного болю?

Ось і зараз, здається, цей сердечний біль зник, та причаївся десь глибоко-глибоко. Максим ще раз провів рукою по обличчю й подивився на Іванну відкрито, немов запрошуючи до відвертості — вона відразу зрозуміла це і взяла його під руку.

Вони вийшли з аеропорту на площу, Максим залишився з Іванною, а Юрій пішов по автомобіль. Уся площа була заповнена автомобілями, вони безперервним потоком мчали мимо, зупинялися, з них висідали люди чи, навпаки, сідали, й машини мчали далі. Рутковський задивився на цей потік і не помітив, як поряд зупинився великий білий «мерседес», з якого вискочив Юрій. Він кинув до багажника Максимову валізу, відчинив перед ним задні дверцята й заліз слідом. За кермо сіла Іванна, автомобіль заревів і поринув у саму гущу потоку машин.

Максим обважніло відкинувся на спинку сидіння. Юрій мовчки запропонував йому сигарету. Вони закурили, й лише по паузі Сенишин сказав:

— Ну от, тепер усе позаду… Принаймні більшість твоїх тривог.

Рутковський непомітно ворухнувся на сидінні: хто-хто, а він добре знав, що тривоги тільки починаються. Поклав кузенові руку на коліно, відповів просто:

— Завдяки тобі, Юрію. Не знаю, як і дякувати.

— Як почувався в Канаді? — перевів Сенишин розмову на інше.

— Дивовижний світ.

— Ого, прошу я тебе, ще й який!

— Дядько вітає вас.

— Печінка все ще мучить його?

— Боюсь, що це вже назавжди.

— Не жалів він її.

— Та й тепер…

— Невже не вгамувався?

— Вважає, що ковток віскі тільки на користь…

Вони перемовлялися ліниво, не вникаючи у зміст слів, просто для того, щоб обійти незручність мовчання, а думали зовсім про інше, бо, чесно кажучи, ні Максима, ні Юрія зовсім не цікавив стан печінки канадського дядька — старий алкоголік, випив не менше цистерни й тепер розплачується.

Максим мовчав, не хотів прискорювати події, все мусило розвиватися само собою, в якійсь заданій чи не заданій логічній послідовності, що лінію його поведінки було визначено ще в Києві, й поки що він не мав підстав відходити від неї.

«Усе почалося з приїзду Юрка до Києва…» — подумав нараз знову, однак без роздратування, бо справді все почалося минулого літа, коли його двоюрідний брат Юрій. Сенишин у складі західнонімецької туристської групи прибув до Києва. Першого ж вечора він подзвонив Максимові. Той дзвінок був не дуже приємний Рутковському, адже свого часу, поки не подолалася якась інерція недовір’я, нічого доброго від того, що за кордоном у нього є родичі, він не мав. Тим більше, що одним з них був рідний брат Максимової матері Іван Сенишин, відомий бандерівець, здається, навіть член так званого Головного проводу ОУН.