Цифрова Фортеця - Браун Ден

«Ні фіга собі – невеличкий синець!» – подумав Бекер, пригадавши розповідь лейтенанта. Бекер ретельно придивився до пальців старого. Персня ніде не було видно. Девід простягнув руку й доторкнувся до плеча старого.

– Сер? – І легенько його посіпав. – Вибачте, сер…

Чоловік не поворухнувся.

Бекер знову погукав його, тепер гучніше.

– Сер, ви мене чуєте?

Старий заворушився.

– Що таке… котра година… – пробурмотів він французькою, потім розплющив очі й поглянув на Бекера, невдоволено скривившись через те, що його розбудили.

– Qu’est-ce-que vous voulez? Що вам потрібно?

«Так і є, – полегшено зітхнув Бекер. – Французький канадець».

– Можете приділити мені хвилинку уваги? – зі щирою усмішкою спитав Девід.

Хоча французька Бекера була бездоганною, він заговорив мовою, яку, на його думку, старий знав гірше, – англійською. Переконати абсолютного незнайомця віддати золотий перстень може виявитися справою вкрай непростою, можливо, доведеться вдатися до хитрощів; і Бекер приготувався задіяти всі можливі переваги.

Після тривалої тиші старий нарешті прийшов до тями. Озирнувшись довкола, він випростав палець, пригладив ним обвислі сиві вуса й заговорив:

– Що вам потрібно? – У його англійській чувся легкий гугнявий акцент.

– Пане, – звернувся до нього Девід, навмисне чітко вимовляючи слова, наче розмовляв із глухою людиною. – Я хочу поставити вам декілька запитань.

Старий люто вирячився на нього.

– А у вас виникли якісь проблеми?

Бекер нахмурився. Переваги не вийшло: англійська старого була бездоганною. І Девід негайно облишив свій поблажливий тон.

– Вибачте, що потурбував вас, пане, але ви часом не були сьогодні на плаза де Еспанья?

Дідок підозріло звузив очі.

– А ви не з міськради?

– Ні, взагалі-то я…

– З туристичного бюро?

– Ні, я…

– Ага, я здогадався, чому ви тут! – Старий насилу підвівся й сів, спершись на подушки. – Вам мене не залякати! Коли я вже щось сказав, то повторю сказане тисячу й тисячу разів: П’єр Клушар описуватиме світ таким, яким він його бачить! Може, автори з ваших глянцевих туристичних довідників і змовчать про це неподобство, продавшись за безкоштовний готельний номер коштом міськради, але «Монреаль таймс» не продається! Я відмовляю вам!

– Вибачте, пане, гадаю, ви просто не зрозуміли, про…

– Дідька лисого! Я все чудово зрозумів! Так! – Старий пригрозив Бекеру кістлявим пальцем, і його голос лунко загримотів у колишньому спортзалі. – Ви не перший! Вони намагалися зробити це і в «Мулен Руж», і в готелі «Браун пелес», і в «Гольфіньйо» в Лагосі. Але що потрапило до преси? Правда! Такого гидотного пива я не пив ніде! Ніде не бачив я такої брудної ванни! І ніде не доводилося мені ходити по такому кам’янистому пляжу! Але ж мої читачі розраховують на дещо краще, аніж це!

Пацієнти на сусідніх ліжках підводилися й сідали, щоб роздивитися, що відбувається. Бекер нервово озирнувся, побоюючись, що ось-ось до залу зайде медсестра. Не вистачало, щоб його звідси вигнали.

А Клушар шаленів.

– А отой поліцейський, точніше, жалюгідна пародія на поліцейського! Він змусив мене сісти на його мотоцикл! Погляньте на мене! – Він спробував поворушити ушкодженою рукою. – І як тепер мені писати нотатки, га?

– Пане, я…

– Ще ніколи за сорок три роки подорожування не відчував я такого дискомфорту! Лишень погляньте на цю палату! Знаєте, моя шпальта в газеті…

– Пане, заспокойтеся! – Бекер підняв угору обидві руки, похапливо сигналізуючи готовність до перемир’я. – Мене не цікавить ваша газетна шпальта; я – з канадського консульства. Я прийшов сюди пересвідчитися, що з вами все гаразд!

Раптом у залі запала тиша. Старий замовк і підозріло обдивився незваного гостя.

Бекер говорив далі майже пошепки:

– Я прийшов поцікавитися, чи зможу чимось допомогти.

«Наприклад, дати вам заспокійливого», – подумки додав він.

Після довгої паузи канадець, нарешті, заговорив:

– Кажете, ви з консульства? – Тон старого відразу ж дещо пом’якшився.

Бекер кивнув.

– Отже, ви прийшли сюди не з приводу мого допису?

– Ні, пане.

Немов величезний камінь упав із душі П’єра Клушара. Він повільно відкинувся на курган із подушок. Вигляд у нього був нещасний.

– Мені здалося, що ви – з міськради… намагатиметеся змусити мене до… – Він зморено замовк і поглянув на Девіда. – Якщо це не через мій газетний матеріал, то чому ви сюди прийшли?

Конец ознакомительного фрагмента.