Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85 - Саймак Клиффорд Дональд, Козинец Людмила Петровна, Дмитрук Андрей Всеволодович, Ячейкин Юрий Дмитриевич, Заєць Володимир, Кравчук Петро, Константинов Юрій, Шпаро Дмитрий Игоревич, Шумилов Олександр, Яковлев Віталій, Баранов Виктор Иванович, Баранов Віктор Федорович

— А ми їй нічого не скажемо, пташко…

Його рука вільно блукала по оголеному тілу юної жінки, а погляд був звернений до вікна.

Збоку глянути — це, мабуть, смішно: він, командир підводного човна-супермисливця, і покоївка. Але кому смішно? Хіба що отому галантерейному капітан-лейтенантові, який, сидячи на березі, ніколи не знатиме, що таке сексуальний голод. Бо ті, хто, як і він, місяцями не бачить суші, гибіючи в залізному череві підводного човна, навряд чи будуть сміятися…

— Скільки тобі років, дівчинко?

— Скоро сімнадцять.

— Що?! — Ентоні рвучко повернувся до покоївки. — Тобі ще немає сімнадцяти?

— А тебе це непокоїть?

Він здивовано дивився на дівчину. Його старша донька, Ненсі, мала шістнадцять. Що тепер робить Ненсі, яка виросла без нього, які в неї турботи? Він навіть не уявляв. Бував удома як гість, а дітей бачив лиш по кілька днів на рік.

Він раптом нестримно засміявся:

— Аж ніяк, пташко.

Принаймні якщо ця дівчинка увечері побіжить, підстрибуючи, до свого хлопця, йому від того не буде ні жарко ні холодно.

— Хто твої батьки, Кет?

— Вони працюють на винограднику. А я зовсім не хочу працювати на винограднику. Я довго шукала роботу тут, поблизу міста. Бо в місті неможливо знайти.

— Ти хотіла б мати гарну сукню, Кет? Чи навіть дві? — Ентоні зіскочив з тахти на ворсистий килим.

І, як був, подався з вітальні у глиб кімнат, поволі переставляючи ноги-колони.

Дівчина раптом стривожилась і почала квапливо одягатися, ховаючи в коротку сукенку своє смагляве тіло. Її великі темні очі збуджено заблищали, заметалися по кімнаті.

За хвилю Ентоні з’явився вже у домашньому халаті й капцях. Недбало кинув на стіл кілька асигнацій.

— Це тобі на сукню, Кет, і будь розумницею, пані Міріам ні про що не здогадається… На сьогодні ти вільна, можеш іти. — Він підійшов до розчиненого вікна, на ходу прикурюючи сигарету.

Усе дужче маяла од вітру прозора гардина, свіжий повів частіше проникав у відчинене вікно вілли, що стояла на згірку серед гострих кам’яних уламків. За поблизьким молом глухо гупали у бетон тугі водяні вали.

Збиралося на шторм.

Другу добу не було спокою на воді. Не було його для тих, хто вперше у великому плаванні, хто море бачив, стоячи на березі десь у Криму чи на Кавказі, — блакитне й лагідне, зрідка похмуре. А тут — на тобі! Крижане Баренцове, а ось уже й Норвезьке, холодна чорна й непривітна глибина і простір, невидимий за колючими спалахами полярної ночі. І це лише початок, а ще йти і йти просторами Атлантики, поки, нарешті, великий морозильний траулер зупиниться й кине перший трал. Невситимі баклани і чайки кигичуть над Гольфстрімом, кружляють за кормою над збуреними водами, ширяють над палубою у світлі прожекторів, на мить химерно висвітлюються у стрімкому розмахові крил і знову ніби відпливають у темінь, чути тільки жалібний скрик.

Другу добу з перервами на відпочинок матрос Віктор Гаркуша стоїть вахту біля стерна, куди призначений на превеликий його подив і захоплення, незважаючи на те, що він іще новачок — салага, як кажуть на березі.

Вахта на переході — чотири години вдень і чотири вночі. Стерновому робити тепер нічого, погоду хоч і закрутило, та курс поки що тримає автостерновий. Гаркуша наче прикипів до палуби, вперся спиною в перебірку, щоб не ганяло по палубі щоразу, коли судно заривається носом у воду або злітає вгору на хвилі.

Скоро, мабуть, доведеться переходити на ручне управління. Стрілка автостернового стрибає по шкалі, неначе сумнівається у визначеному напрямку. Світиться компас, блимає шкала автостернового, а саме стерно — ось воно, як і сотні років тому, — дерев’яне колесо з відполірованими держаками. Це вже як море зовсім почне захлинатися люттю — хапайся за них і тримай судно носом на хвилю. Автостерновий тоді ні до чого. Тільки штурман стане збоку, підстраховуватиме, щоб ти не помилився…

— Гаркушо! — лунає з темряви.

— На місці.

— Курс? — коротко кидає вахтовий штурман Георгій Гуртовий, припадаючи до локатора.

— Двісті двадцять шість градусів!

— А тепер? — запитує через хвилину.

— Двісті двадцять чотири!

— Добре, поїхали далі.

Ніч. Навальна хвиля раз у раз заходить збоку, гупає в борт, судно здригається, вода летить на палубу, шкварчить і піниться, бризки облизують скло ілюмінаторів. Матрос Валерій Бородін — ще один дозорний, що стоїть з Гаркушею на вахті, заворушився й заходився щільніше задраювати лобові ілюмінатори.