Гімн демократичної молоді - Жадан Сергій

Почались трудові будні. Головна проблема трудових буднів полягала в тому, що клуб виявився цілком неприбутковим. Цільова аудиторія вперто оминала «Бутерброди». Гога лаявся, Славік намагався на очі йому не потрапляти, а коли потрапляти доводилось, голосно кричав про нішу, про укрконцерт і в'єтнамську діаспору, навіть запропонував перепрофілювати «Бутерброди» на суші-бар і працювати виключно на в'єтнамську діаспору, після чого отримав від Гоги по голові і якийсь час на роботі не з'являвся. Гога сидів у себе в кабінеті й нервово розгадував кросворди, надруковані в «Бухгалтерському обліку». Сан Санич розшукав Віку і запросив її на вечерю. Віка сказала, що в неї місячні, і попросила лишити її в спокої, пообіцявши, утім, зайти як-небудь до «Бутербродів». Літо було гаряче, кондиціонери стікали соком.

З'явився Славік. Старанно приховуючи синець, котрий було видно навіть крізь сонцезахисні окуляри, він пройшов у кабінет до Гоги. Гога покликав Санича. Славік сидів, печально киваючи головою, і мовчав. — Довго мовчати будеш? — запитав Гога, радісно посміхаючись. — Георгій Давидович, — почав Славік, ретельно добираючи слова, — я розумію, да — ми всі були на нервах, я був не правий, ви погарячкували. — Я? — далі посміхався Гога. — Зрештою, ми професіонали, — сказав Славік і поправив окуляри. — Я розумію — бізнес є бізнес, і треба його рятувати. Я звик, щоби все було начистоту, да… І якщо у вас до мене якись претензії — говоріть, я не ображусь. Але, — продовжив Славік, — я все розумію, можливо, я десь із вами не погоджувався, можливо, наші позиції в дечому не співпадали, ну, але так сталось, я розумію — ви в цьому бізнесі людина нова, тому, ні, все нормально, я в команді, все гаразд. — Славік, — сказав йому Гога, — це просто фантастично, що ти в команді, тільки проблема в тому, що наша команда вилітає з вищої ліги. — Так, — сказав Славік, — так. Я розумію — ви маєте право так говорити, я б на вашому місці теж сказав би так, я розумію, все гаразд… — Славік, — знову звернувся до нього бос, — я тебе прошу — давай щось конкретне, я в мінусах, так бізнес не роблять, ти розумієш? — Славік ще покивав головою, порозводився з приводу команди, до якої він повернувся, висловив припущення, що на його місці так зробив би кожен, стрельнув у Гоги на таксі і сказав чекати його завтра з гарними новинами. На завтра зранку він передзвонив із чужого мобільника і збуджено прокричав, що зараз він, мовляв, сидить у виконкомі і що зараз тут, мовляв, вирішується питання на рівні облради, аби надати їм право цього року проводити «Вишивані рушнички»! — Що? — перепитав його Гога. — «Рушнички», — терпеливо повторив Славік, чути було, як законний власник вириває у нього із рук свій телефон, але він не піддавався. — «Вишивані рушнички»! Да почекай ти! — крикнув він по той бік розмови і, знову припавши до слухавки, продовжив: — Конкурс дитячої та юнацької творчості, безпосередньо під патронатом губернатора, башляється з бюджету, якщо пройде — вони дають нам статус творчого центру, жодна податкова не доїбеться. — А ти впевнений, що нам це підходить? — про всяк випадок перепитав його Гога. — Ясно, що підходить, — закричав Славік, — це саме те, що нам треба — малюнки на асфальті, конкурс дитячих моделей, старшокласниці в купальниках, блядь — розпишемо програму, бабло проведемо через бухгалтерію, зробимо відкат пожежникам, щоби вони нас у бюджет на наступний рік поставили, і все — цілий рік кавеенити будемо за народні бабки, шоу маст го он, Георгій Давидович, я в цьому бізнесі двадцять років, ай, блядь! — закричав він уже, скоріше, в порожнечу, оскільки слухавку в нього таки забрали, Гога тяжко зітхнув і повернувся до кросворда. По обіді в клуб прийшли четверо, були в спортивних костюмах, але на спортсменів не виглядали, хіба на злісних порушників спортивного режиму. Охоронець запитав, до кого вони, але вони звалили його з ніг і пішли шукати директора. Гога сидів із Саничем і добивав кросворд. Санич побачив чотирьох і мовчки відключив телефон. — Ви хто? — запитав їх Гога, вже наперед знаючи відповідь. — Ми «Суперксерокси», — відповів перший, у синьому спортивному костюмі. — Хто? — перепитав Сан Санич. — Ти що, глухий? — сказав другий, так само в синьому спортивному костюмі, — «Суперксерокси». Весь будинок напроти — наш. Паркінг за рогом — теж. — І ще офіс на Південному, — знову вступив у розмову перший, у синьому. — Загалом — ми лідери на ринку, зрозуміло? — це вже додав другий, у синьому. Третій, у зеленому, невдало повернувся, і з під поли його спортивної куртки випав обріз. Зелений швидко нахилився, підняв його і заховав назад, похмуро дивлячись навколо. — Ми тримаємо мережу оптових центрів, — продовжував перший, — у нас прямі поставки із Швеції. — Ви що, — спробував підтримати розмову Гога, — хочете продати нам ксерокс? Четверо похмуро замовкли, важко переводячи погляди із Гоги на Сан Санича. — Ми хочемо, — нарешті почав перший, витираючи спітнілі долоні об синю тканину спортивних штанів, — аби все було почесному. Ви тут нові, вас тут не було. Це наша територія. Потрібно платити. — Ми платимо, — спробував пожартувати Гога, — податковій. Третій знову невдало повернувся, і обріз загуркотів по підлозі. Четвертий відвалив йому ляща, нахилився, підняв зброю і сховав її до кишені своїх малинових спортивних штанів. — Брат, та не зрозумів, — знову почав другий, вкладаючи в слово братвсю свою ненависть. — Ми «Суперксерокси», ми покриваємо весь регіон. — Що ви маєте на увазі? — спитався Сан Санич. — Ти не перебивай, да? — різко сказав перший і повернувся до другого, — говори, Льоня. — Да, — сказав на це Льоня, — у нас виходи на адміністрацію. Це наша територія. Так що треба платити. — Ну, ми тут теж не чужі, — спробував щось сказати Гога, — Нас тут, у принципі, знають. — Хто тебе знає, брат! — вигукнув другий, стискаючи кулаки, але четвертий взяв його за лікоть, мовляв, спокійно, Льоня, спокійно, вони самі не знають, що творять. — Ну хто тебе знає? — Ну, як хто? — спробував потягнути час Гога. — Я по гіпсокартону взагалі працюю, у мене знайомі на Балашовці, плюс зачепки в податковій. Брати Лихуї знову ж таки… — Що? — заревів другий, і Гога відразу зрозумів, що про Лихуїв можна було не згадувати. — Лихуї?! Ці лохотронщики?!! Да вони у нас, в «Суперксероксах», взяли партію старих принтерів і перепродали їх якимось мудакам із Тракторного! Сказали, що це копіювальні машини нового покоління! А ті спихнули їх в мінтовську академію, оптом, із нашою гарантією. Ми ледве відмазались!!! Лихуї!!! Лихуї!!! — Другий рвав на собі синю спортивну куртку і вигукував на весь клуб прокляте прізвище. — Не тільки, — додав Сан Санич, аби щось додати, — ми ще у виконкомі… — Що?! — не дав йому закінчити другий, схоже, він справді образився. — В якому виконкомі?!! Ти хочеш сказати, що вас теж кришує виконком?!!! Ти відповідаєш за свої слова?!!!! — Четвертий рішуче поліз у кишеню за зброєю. Ну все, подумав Гога, краще б мене убив красноярський ОМОН, не так противно було б. Усі четверо посунули на стіл, заступивши собою півкімнати. І виглядало все таким чином, що ні Гозі Ломая, ні, тим більше, Сан Саничу в цій ситуації нічого, крім важких тілесних пошкоджень, чекати не доводилось.

І тут відчиняються двері і до кабінету входить Славік, радісно посміхаючись і махаючи, як віялом, якимись ксерокопіями. Четверо застигли на місці з занесеними кулаками. Гога повільно осів на стілець, Санич зіщулився і намацав у кишені телефон. Усі повернулись до Славіка. — Привіт, привіт, — загукав Славік, не помічаючи загального напруження, — всім привіт! — Він пройшов до Гоги і потис йому ватяну руку. — Партнери? — радісно показав він Гозі на четвірку і, засміявшись, потис руку крайньому, тому, котрий був у синьому. — Ось! — переможно крикнув він і кинув перед Гогою стос ксерокопій. — Що це? — видушив із себе Гога. — Дозвіл! — переможно ви гукнув Славік. — «Вишивані рушнички»! — «Вишивані рушнички»? — недовірливо перепитав Гога. — «Вишивані рушнички»? — підійшов Санич і зазирнув у документи. — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — нажахано зашепотіли четверо, задкуючи до виходу. — «Вишивані рушнички»! — переможно повторив Славік і, нахилившись до Гоги, діловито заговорив. — Значить так, Георгій Давидович, з пожежниками все узгоджено, переводимо через їхній рахунок, я все прикинув, беремо готівкою і списуємо як комунальний борг. Він нервово засміявся, різко обірвав сміх і, повернувшись до четвірки, строго запитав їх: — Ви щось хотіли, товариші? — Гога теж запитливо подивився на четвірку, не наважуючись поставити їм те саме питання. — Брат, — заговорив нарешті другий, застібаючи на грудях блискавку синьої куртки, — так вас що, в натурі губернатор кришує? — Да-да, — нетерпеливо відповів йому Славік і знову зашепотів до Гоги: — Нестачу спишемо на дитячі хори, я пробивав через управління, вони проведуть це через квартальний звіт як цільовий одноразовий платіж дітям-сиротам. Четвірка невпевнено товклась біля дверей, не знаючи, що їм робити. — Четвертий намагався віддати обріз третьому, але той відчайдушно відпихувався. — Що, вже йдете? — повернувся Славік до четвірки. — Георгій Давидович, ми, до речі, запрошуємо товаришів на «Вишивані рушнички»? — «Вишивані рушнички», «Вишивані рушнички», — застогнали четверо і почали вислизати з кабінету. Коли двері за ними зачинились, Гога глибоко видихнув. — Дай папіросу, — звернувся він до Славіка. Славік витяг свої голімі і протягнув Гозі. Гога ухопив цигарку дрижачими губами, Славік запобігливо підніс сірника. Бос затягнувся і тут таки закашлявся. — А що сталося? — не зрозумів Славік. — Славік, — звернувся до нього Гога, — ось ти людина з біографією, так? Ти двадцять років у шоу-бізнесі. Ти знаєш цього, як його… — Грєбєнщікова, — підказав Славік. — Ти організовував харківський концерт юту, ти працював із піонерами. Скажи мені — бог є? — Є, — сказав Славік. — Безперечно, є. Але це не має жодного значення.

До «Бутербродів» забігла Віка, — привіт, підари! — крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, — о'кей, — сказав напарнику, — я додому. — Я все зачиню, — пообіцяв Санич. — Ну, ясно, — засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. — Де пропадала? — запитав Санич. — Тобі яке діло, — відповіла Віка. — Де пірсинг? — поцікавився Санич. — Продала, — відповіла Віка. Далі вони пили водку. Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. — А ти чому лишилась? — запитав Санич. — А ти? — запитала його в свою чергу Віка. — Ну, в мене бізнес, — сказав він. — До того ж я мов не знаю. — Вона теж не знає, — сказала Віка, — вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? — Не зовсім, — чесно відповів Санич. — Слухай, — запитала його Віка, — ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? — Не знаю, — сказав Санич, — я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. — Знайди собі якого-небудь гея. — порадила Віка. — Думаєш, допоможе? — засумнівався Санич. — Навряд чи, — сказала Віка. — Хочеш, поїхали до тебе, — запропонував він. — Це що, трахатись? — Ну, можна не трахатись, — сказав Санич, — можна просто. — Просто — не можна, — авторитетно заявила Віка. І додала: — Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, — рахувала вона, — друга, третя. Це все? — запитала дещо розчаровано. — Все, — виправдовуючись, сказав Санич. — Це майже як пірсинг, — сказала вона, — тільки не загоюється. — Все загоюється, — відповів він. — Ну-да, — не погодилась Віка, — моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. — Це теж досвід, — розважливо сказав Санич. — Ага, — зі злістю відповіла Віка, — знаєш, кожен подібний досвід — це як ці штуки в тебе на тілі — завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.

З клубом справи складались зовсім погано. І навіть успішно проведені «Вишивані рушнички», під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси» почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість».

Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. — Будемо робити шоу-програму, — сказав він, — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. — Гога напружився, — Я, — сказав Славік недбало, — домовився таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славік кинув стурбований погляд на Санича. — Із ким ти домовився? — перепитав його Гога, — Санич засміявся. — З Раісою Соломоновною, — дещо виклично повторив Славік. — Це хто така? — обережно перепитав Гога. — Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славік. — Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? — Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. — Що ж, — сказав Славік, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм… Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами. — Ну, а тут вона що забула? — незадоволено запитав Гога. — Я ж кажу, — затягнувся Славік, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. Її знають усі, заповнимо нішу. — Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. — Ясно, — сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. — А що вона робить, ця твоя артистка? — про всяк випадок запитав Гога. — У неї репертуар, — діловито повідомив Славік. — Півтори години. Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. — А як вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? — Чому по-білоруськи? — образився Славік. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. — Вона сама буде, — перепитав Гога, — чи з ведмедями?

Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано; «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки». Внизу стояло незаповнене «Час» та «Ціна». — Ну що, — бадьоро сказала Раіса Соломоновна, — показуйте клуб! — Усі пішли в зал. — Що у нас тут, — запитала артистка, — фастфуд чи паб? — У нас тут клуб для геїв, — невпевнено відповів Гога. — Заїбісь, — сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.