— Точно, — погодився Стременний.

— А зараз ви чомусь відмовилися від цього принципу. Це свідомо?

Стременний глянув на зосереджене обличчя Воронцова і заперечливо похитав головою.

— Ні. Просто мені чомусь здалося, що тут не може бути повторення.

— А ви спробуйте, повторіть.

— Зараз.

Він опустився на коліна, знову натиснув усі кнопки по черзі, а потім повернув черепашку й ромашку. Але цього разу якось інтуїтивно повернув їх в інший бік.

І раптом всередині скрині щось клацнуло.

Зрадівши, Стременний відчинив віко і побачив, що поліроване, блискуче дно піднялося вгору. Стременний засунув у скриню руку, спершу по лікоть, потім по плече, нарешті нагнувся ще нижче і заходився шарити обома руками. Воронцов із стриманою усмішкою стежив за його квапливими рухами.

Нарешті Стременний з розгубленим виглядом підвівся на ноги.

— Нічого не розумію! — сказав він.

— А скриня, виявляється, порожня! — спокійно мовив Воронцов, тільки тепер заглянувши в неї. — У схованці нічого немає…

— Нічого! — кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. — А я був твердо переконаний…

Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.

— А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, — сказав він. — Справа значно складніша, ніж здається…

— Щось не второпаю…

Воронцов показав цигаркою на скриню.

— Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу Стременний. Значно складніше буває знайти і відкрити друге дно у людини. Тим більше, що трапляються люди не лише з подвійним, а навіть з потрійним дном, і значно хитріше замаскованим, ніж у вашої скрині.

Стременний здивовано глянув на нього:

— Я уже зовсім не розумію…

Воронцов кивнув головою:

— Це тому, що ви ще всього не знаєте.

— Чого саме я не знаю?

Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.

— Дозвольте доповісти, товаришу майор!

— Ну що? Що? — запитав Воронцов, і очі його блиснули.

— Все в порядку, товаришу майор!

— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?

— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…

— Ну, а олівець застругували?

— Застругували, товаришу майор.

— І що?

— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?

Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.

— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.

— Добре, — кивнув Стременний.

Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.

Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.

Раптом на столі задзвонив телефон.

— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.

— Товариш Воронцов?

— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!

— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.

— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.

— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!

— З чим, Сергію Пилиповичу?

— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…

— Хто ж їх знайшов? — запитав Стременний.

— Фотограф Якушкін! Я його до Воронцова послав по нагороду…

— Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?

Морозов усміхнувся.

— Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..

Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:

— Якушкіна — одразу до мене!

— Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? — примружившись, запитав Стременний.