Він тренував їх, доки вони не навчились стояти рівненько і виглядати так само охайно, як зразки. Але коли Оле-Лукоє пішов і Ялмар поглянув на літери зранку, вони виглядали такими ж безладними й недолугими, як завжди.

Коли Ялмар вмостився спати, Оле-Лукоє доторкнувся своєю чарівною паличкою до меблів у кімнаті. Вони миттю навчились говорити, й кожен забалакав про своє.

Над комодом висіла велика картина у позолоченій рамі. На ній був намальований пейзаж – крислаті дерева, квіти у траві, широкий струмок, що протікав лісом, минав розкішні палаци й впадав у океан. Оле-Лукоє доторкнувся до картини своєю чарівною паличкою – й миттю защебетали птахи, зашелестіло листя, а хмари попливли в небі, відкидаючи тіні на землю.

Потім Оле-Лукойє підняв маленького Ялмара і допоміг йому промкнутися у намальований краєвид. І ось хлопчик опинився на осяяній сонцем галявині під деревами. Він побіг до річки й сів у маленький червоно-білий човник. Сяяли срібляні вітрила, й шість лебедів із золотими обручами на шиях та яскравими блакитними зорями на чолі потягнули човен річкою. Дерева розповідали про грабіжників і відьом, квіти шепотіли про чарівних ельфів і фей – ці історії переповідали хлопчику метелики. Рибки зі срібною та золотою лускою пливли за човном, раз по раз вистрибуючи з води. А червоні й сині птахи – великі та малі – летіли позаду двома довгими вервечками. Комарі танцювали довкола, а хрущі гули: «Дз-з-з!» Усі вони хотіли мандрувати з Ялмаром, й кожен мав що розповісти хлопчикові.

Це була приємна подорож. Інколи ліс був дрімучий і темний, а інколи він скидався на садок, наповнений сонячними променями й квітами. Коли човен пропливав повз великі палаци, зроблені зі скла й мармуру, на балконах стояли принцеси. Вони нагадували Ялмару дівчаток, з якими він часто грався разом. Одна з них тримала в руці вигадливу цукерку, зроблену у вигляді серця. Коли хлопчик пропливав повз, він ухопився за краєчок того смаколика. Кожне потягло цукерку до себе, і серце розламалось на два шматки. У Ялмара в руці лишився один шматок, а в принцеси – другий, проте хлопчикові дістався більший.

Біля кожного палацу на варті стояв маленький принц. Кожен віддавав честь, тримав золотого меча й щедро розсипав родзинки й іграшкових солдатиків – звісно ж, це були справжні принци!

Ялмар плив і плив, минаючи ліси, високі пагорби й великі міста. Врешті він дістався до містечка, де жила няня, що гляділа його, коли він був зовсім маленький. Вона побачила Ялмара, погукала його й заспівала пісеньку, яку склала сама:

Усі птахи заспівали цю пісеньку, квіти затанцювали на своїх стеблах, а крислаті дерева хитали кронами, наче це їм Оле-Лукоє розповідав свою казку.

Як страшенно лляв дощ! Ялмар чув ту зливу навіть крізь сон. Коли Оле-Лукоє відчинив вікно, вода доходила аж до підвіконня. На вулиці утворилось величезне озеро, й до будинку підплив прегарний корабель.

– Чи готовий ти податися зі мною у мандри, юний Ялмаре? – запитав Оле-Лукоє. – Ми попливемо у далекі країни, а вже на зорі ти знову опинишся вдома.

І тієї ж миті Ялмар опинився на палубі величного корабля. Зненацька розвиднілося. Корабель поплив вулицями, обігнув церкву й подався у відкрите море. Вони пливли, аж із виднокола зникла земля. У небі виднів журавлиний ключ – птахи покинули домівку й подались у вирій. Журавлі летіли один за одним і дуже довго не мали перепочинку. Один із них виглядав таким утомленим, що вже не міг летіти. Він був останнім у ключі й незабаром відстав. Зрештою він спустився низько-низько, розкинувши крила. Махати ними було йому вже несила. Птах наштовхнувся на корабельний такелаж, ковзнув поміж вітрилами на палубу й опинився просто перед екіпажем. Моряк зловив його і відвів до корабельного курника, де тримали качок та індичок. Бідолашний журавель стояв серед них зовсім спантеличений.

– Гляньте-но на нього! – заквоктали кури.

Індик щомога надувся, аби показати, хто тут головний. Качки ходили перевальцем і кричали: «Кря! Кря!»

А журавель розповів місцевому птаству про теплу Африку, про піраміди й страусів, які бігають пустелею, як дикі коні. Але качки не розуміли, що він каже, й балакали нишком:

– Оце так бовдур! Згодні, кумасі?

Індик піддакував:

– Атож! Дурний, як чіп! – і самовпевнено ґелґотів.

Тоді журавель замовк і поринув у спогади.

– Такі у тебе гарні стрункі ноги! – сказав індик. – І по чім ярд?

– Кря, кря, кря! – розреготались качки. А журавель удавав, ніби не чує.

– Міг би посміятись із нами, – зауважив індик. – Я це влучно сказав! Ге-ге, хіба ж я не розумник? Доки ти будеш тут, ми добряче порозважаємося!

Індик знову заґелґотів, а качки закрякали:

– Ґел-ґел-ґел! Кря-кря-кря!