світова, мов верхова пожежа в пересушеному лісі, мчала

землею. То вже потім переказуватимуть, скільки учнів

його з української гімназії і скільки знайомих душпастирів

зустрінуть останню свою хвилину в підвалах і на подвір’

ї червневого дня сорок першого в луцькій тюрмі.

Навіть тих, хто покорився, не вельми гладили по голівці.

А кого вже гладили, то й інших відрадять такої ласки

– архієпископ Олексій двічі їздив в Москву каятися і

спокутувати свій гріх автокефальний, але те мало чомусь

помогло. Сперш викинули його речі і самого владику з

архієрейських покоїв, бо новій владі вони для себе приглянулися,

тоді відібрали автомобіль.

– Попові так треба авто, як гармоніка, – весело продавав

два рядки зубів, що тримали цигарку, молодий офіцер

і всівся на шоферське сидіння та взявся його під себе припасовувати.

А в ніч на двадцять третє червня, коли в темені

небесній натужно гули німецькі бомбардувальники,

архієпископа арештували і повезли в Тернопіль.

– Пишіть, що шифровано з німцем через Варшаву

листувалися. І щиросердне розкаяння не забудьте, – наказав

начальник тамтешнього НКВС.

У владики й дух перехопило, геть так, як в далекому

дитинстві, коли ненароком зірвався і з розмаху впав

Іван КОРСАК114

головою з гойдалки, почепленій на сусідській старезній

яблуні-дичці, – неважко було здогадатися, чого після зізнання

йому очікувати.

– Не хочете – і не треба, – кинув кривого погляда начальник

на в’язня, що затинався, силувався, але так і не

зміг повернути у роті неслухняного, немов перевареного

і вже задубілого, свого язика. – Обстригти негайно.

Нечуваний глум над архієреєм вернув тяму владиці,

він не озвався, а швидше завив, та замашний кулак конвоїра

миттєво його заспокоїв. Двоє тримали, а третій.

схопивши зі столу ножиці, взявся карнати бороду – те в

конвоїрів не вельми ладилося, неприловчені руки плуталися

і нервували, а ще владика сіпався та виривався, то

ж врешті начальник не витримав:

– Як діти малі, канцелярськими ножицями бавляться.

Марш у завгоспівський кабінет по баранячі.

Наступного дня, бо до Тернополя німець стрімко

підходив, бранців погнали у напрямку Підволочиська.

Поміж невистиглих ще хлібів, курною дорогою рухалася

величезна колона, владика Олексій, знищений і

обезсилений, чалапав разом з усіма, падав в пилюку, як

налітали раптово німецькі літаки, знімався по окрику

конвоїрів і знову ішов. Але як черговий раз налетіли ті

літаки, то владика не здужав звестися, він було поривався

судорожно, та марне – конвоїр націлив на нього

гвинтівку, лайнувся, але чомусь передумав:

– Околієш і так, а куля ще знадобиться, – він глянув

у небо, де віддалялися зловіщі залізні птахи з хрестами

на крилах.

Сподівання енкавеесівського охоронця не справдилося:

владика не околів серед поля, а дорачкував-таки до

найближчого села, де потроху оклигував, доки його не

перевезли тихенько підводою в Кременець.

115

До отця Пащевського у Варшаву приїхав Іван Власовський

– він би й ще перепочивав собі у Березі-Картузькій,

та війна нагодилася, розмела колючі дроти.

– Змінилися обставини, а цілі наші у розбудові церкви

лишилися ті ж, – повагом в’язав думки Іван Федорович

у невидимий ланцюжок, інколи спиняючись на

мить, мов ще пробував, чи в тому ланцюжкові ланки не

розпадаються. – Підмурівком для нас має стати закон

про автокефалію від 1 січня 1919 року, виданий урядом

УНР, той закон дає непідлеглість і Московській патріархії,

і Варшавській митрополії, наступним кроком буде

скликання Собору. До того часу, гадаю, слід нам утворити

тимчасову адміністрацію Української церкви.