«Хочу ще Вас одну річ спитати, — радився В’ячеслав Казимирович знову з Борисом Грінчен- ком. — Як, певне, знаєте, наші волинські чорносотен- ці задумали ширити серед народу, Sui generis* націо- нальну свідомість і почали з Берестецької битви, тобто з живих ще у нас і досі традицій. Чи не вважали б Ви потрібним, щоб і з боку українців ця важна в нашій

* Sui generis (лат.) — своєрідну.

історії подія була представлена в окремій брошурці під заголовком, наприклад, «Берестечко» і чи, на Вашу думку, таку брошуру захотіла б і могла б видати

«Просвіта». Коли так, тоді я з великою охотою взявся би таку брошуру написати (якщо ще ніхто не пише) і можливо найшвидше Вам її чи з Кракова, чи зі Львова (бо не знаю, де ще прийдеться мені бути) прислати».

Як у білий день, усі задумки чорносотенців прогля- далися, все було зрозумілим. А що з тими робити, яких в однодумці подумки вписував, що поряд ішли, тільки інколи шаблюкою так незграбно махали, що нехлюйськи своїх черконути могли? Аж обличчя його раптово зморщилося, мов від підступної кольки, як прочитав В’ячеслав Казимирович у Миколи Євшана доволі прозорий натяк на його статтю: мовляв, неви- правданий «телячий захват» Липинського над украї- нофільством Богдана-Юзефа Залєського… То ж образа не тільки його особисто, всіх українців-латинників, Залєський насправді є тим же Гоголем, тільки вже не з російського, а з іншого, спольщеного боку…

Йому так не хотілося братися за перо для листа Михайлові Грушевському, як тяжко у воду заходити річкову, якою ще крижини пливуть: ураз гусячою шкіра стає, тіло сперш до колін синіє, а потім і весь дубієш. І все ж він написав того листа, домагався та домігся-таки спростування, хоч розумів — Грушев- ському й без нього не з медом: «Про конфіскату Вашої брошури читав, як рівно ж про останні чорносотенні напади на Вас. Дуже це прикра і тяжка річ оце наше вічне напруження і боротьба на два фронти. Але, зда- ється, не омине нас «чаша сія», бо московський державний розум зійшов вже, здається, цілком на

«польські дороги»…

5

Він почувався так, мовби вийшов на ринг для чесного бою в рукавичках боксерських, а його натомість огріли голоблею — і суддя цього, кліпаючи безневинно очима, ніяк помічати не хоче. В’ячеслав

Казимирович готовий щиро відстоювати свою правоту, свою точку зору на добро для краю, де народитись судилося, у нього стане терпеливості знаходити докази. Але як йому діяти і що чинити, коли в обличчя, замість зустрічних доказів, летять лише повні жмені якогось мулу з найкаламутнішої калюжі?

З важким серцем писав він листа Євгенові Чикаленку.

«Вельмишановний Добродію, Євгене Харламповичу!

Ви мабуть вже знаєте про цілу ту підлість (вибачте за слово), на яку зважилась супроти українського руху вшех- польсько-москвофільська спілка, публікуючи в «Kurjer’i Warszawsk’ім» сфальшовані документи про пруські запо- моги українському рухові. Для характеристики цих «доку- ментів» посилаю Вам вирізку з соціал-демократичного польського тутешнього органу «Naprz'od’у», одинокої поль- ської часописи, котра зайняла таке становище супроти цієї безсовісної афери.

В цих документах є й моє призвіще, на підставі чого одна варшавська газета «Goniec Wieczorny» кинула підозріння виразно на мене. Цю звістку передрукував в № 166 (18/5 VІ)

«Kurjer Warszawsкі». Розуміється, я так цієї справи не залишу і ці газети потягну до суду. Отже, в цій справі маю до Вас велике прохання, щоб Ви були ласкаві написати мені, чи думаєте робити що-небудь з приводу «Ради», котра теж фіґурує в цих списках (в формі «Порада», але польські газети коментують це як «Рада»), і якщо так, то в який спо- сіб думаєте реаґувати, чи теж тягнути до суду, — чи обме- житесь тільки полємікою тощо. Питаю Вас про це тому, що, сидячи тут у Кракові, я опинився в досить тяжкому стано- вищі; тутешні адвокати, до которих я звертаюся, в наших

відносинах не орієнтуються, а я сам теж не знаю польських законів про пресу.

Отже, за відповідь, а якщо ласка Ваша, то й за пораду буду Вам, Вельмишановний Добродію, дуже-дуже вдячний. Сьогодня добродій А. Ф. висилає Вам дописи про цілу ту справу, а я незабаром думаю дати статтю з цього приводу,

якщо тільки вона для Вас бажана.

Напишіть, будьте ласкаві, і про це.

Чекаючи нетерпляче Вашої відповіді, кланяюсь низень- ко Вам і Вашій дружині.

З глибокою пошаною

Вячеслав Липинський.

Краков 20/7 VІ 910 ul. Kollataja».

Тих, хто, замість чорнильниці, перо вмочав у застояну калюжу, Липинський справді потягнув до суду, ще й газета «Рада» на процес свого журналіста посилала. А перед Чикаленком Липинський немов вибачався:

— На мій погляд, кошти, котрі потратила «Рада» на приїзд спеціяльного кореспондента до Варшави, є видатком зовсім непотрібним через те, що мій процес, з причин від мене незалежних, ширшого суспільно- національного значіння не прибрав. Тому вважаю себе довжником «Ради» і при першій нагоді постараюсь витрачені тридцять карбованців повернути…