прошу Вас не отказать ответить на следующие

вопросы:

1. Согласно ли украинское командование вступить в

переговоры с командованием Юга России, возглавляемым

генералом Деникиным, о прекращении между этими армиями

враждебных действий для совместной боевой работы

с нашим общим врагом – коммунистами.

2. Мне приказано передать просьбу, чтобы переговоры

в случае благоприятного их исхода и будущий союз

наш не обусловливался пока никакими «политическими»

обещаниями той или иной стороны, так как политика

требует времени, а враг сейчас близок.

3. Если Вы на эти переговоры согласитесь, то будьте

добры для ускорения дела прислать какого-либо уполномоченного

для переговоров на станцию Головатовское

или иную, какую Вам будет удобнее, станцию. Какую

станцию Вы выберете, благоволите сообщить, дабы я

мог установить с Вами связь. Прошу принять уверение

в моем к Вам уважении. Полковник Попов».

Не можна зробити закиду в нещирості та необ’єктивній

оцінці становища цьому полковникові, коли в іншому

листі він зізнається: «…У вас є те, чого немає у нас,

– прихильність людності. У нас є те, чого бракує Вам,

– військове знаряддя. Коли б ми йшли у згоді, то Україна

не терпіла б зараз від комуністів, а Добрармія в Москві

прикінчила б комуністичну гідру. Полковник Попов».

21

Та ціну запевнень зверхників Добровольчої, як і

Червоної армії, учасники Першого Зимового уже знали.

Вони продовжуватимуть похід, доки шостого травня

не з’єднаються в районі Ямполя з вояками 3-ї Залізної

дивізії Удовиченка, і Пащевський, хоча й знесилений від

втрати крові, відслужить спільний вдячний молебень.

Він ще не відійшов від поранення, ще шумить в голові,

мов у верховітті старого соснового лісу напровесні, і світ

злегка хитається, наче стоїть він не на твердій землі, а на

якомусь непевному човнику, але те все здатен подужати,

думав отець Павло, лишень просив Бога, аби голос його

не зрадив. А перед молебнем буде зачитаний наказ Олександра

Удовиченка:

– Трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної

братні Українські армії після півроку важкої розлуки

й тяжких військових подій знову з’єднались у могутнім

братнім пориві і знову будуть звільняти простори

рідного краю від жорстокого ворога. В сей день в усіх

частинах дорученої мені дивізії панує нечувана у світі

радість – радість воскресіння з мертвих Українського

народу.

3

І знову клекотали вози, йшов далі з військом отець

Павло Пащевський, йшов поміж полів, що зеленню щедро

взялися, бо їм однаково у всі часи родити велено долею,

йшов під сонцем, що вже по-літньому припікало у

небі, де жайворон споконвічну безжурну і безтурботну

пісню свою виводив, ішов у колоні вояків, перев’язаних

іржаво-рудими бинтами із засохлою кров’ю – тій дорозі

курній ще довго стелитися поміж видолинками, полями,

ярами й перелісками.

Іван КОРСАК22

То буває в житті: до радості воскресіння з мертвих

по завершенні Зимового походу в отця Павла додавався

присмак якоїсь гіркоти. А вельми гірчила остання зустріч

з літнім уже священиком, сивим і вдачею тихим,

тільки чомусь переляканим; той переляк заліг на лиці

панотця тінями в глибоких, літами рясно нарізаних, немов

по сухому дереву, зморщках. Говорили, як бувалі в

духовному ділі своєму люди, мова зайшла і про відправу

українською мовою.

– Що ж я тут вдіяти здатен, – втікав погляд священика,

никався в боки, шукаючи прихисту непомітного.

– Наказав єпископ мені спитати людей: чи хочуть вони

залишатися у споконвічній вірі своїй православній, чи

гадають переходити в якусь іншу, українську? От я так

і спитав, а що люд відказав, простий люд, то здогадуєтеся…