Потім вийшов у коридор і, насвистуючи крізь зуби, заглянув до дальшого купе.

За вікном пролунала протяжна команда. По коридору загупотіли чоботи.

— О, їдемо! — радісно писнув ксьондз.

— Господи, поми-и-и-луй… — знову заспівали баби, але ксьондз рішучим помахом руки наказав їм замовкнути.

Гримнуло ще кілька пострілів.

На обличчі молодої жінки відбилася страшенна втома. Вона кілька разів провела рукою по чолу і скронях, ніби тамуючи головний біль, потім заплющила очі, поклала руки на коліна і застигла в такій позі. Та Альберт відчував, що жінка не спить. «Мабуть, вона вперше бере участь у такій операції», — роздумував він.

Поїзд уже набирав швидкості, ритмічно стукотіли колеса. Небезпека минула, і тепер навіть деренчання старого вагона здавалося приємним, заспокійливим.

Ксьондз закінчив шепотіти молитву і звернувся до Альберта:

— Уявіть собі, що мене попереджали. «Їдеш у лігво Рокити, — казали мені,— там і дня не минає без нападу, без стрілянини». Хоч тепер, зрештою, ніде спокою не знайдеш. Я духовний пастир сільської парафії, що неподалік від Влоцлавека, так навіть до мене двічі навідувалися ці лісові загони. Щоправда, вони більше скидалися на звичайних бандитів, аніж на партизанів…

Баби-перекупки про щось напівголосно перемовлялися. Потім одна з них витягла з білого вузлика гроші, друга схопила ксьондза за руку й поцілувала її.

— Це на святу месу. Відправте, панотче, за чудесне спасіння наше. За наше і ваше.

— Та ні ж бо! — розгнівався ксьондз. — Ніякого чуда тут немає, а ви мерщій раді в усьому божу ласку бачити. У Рокити добрій людині нема чого боятися. Правда ж, добродію? — попросив він підтримки в Альберта.

Той показав на зелений речовий мішок солдата, що залишився на полиці.

— Не знаю, чи був він поганою людиною…

Ксьондз злякався.

— Атож, атож. Звичайно. Хто може знати? Убили його, боже мій! Нічого не вдієш — війна. Війна не розбирає.

— Війна скінчилася майже рік тому, 9 травня 1945 року, — глузливо зауважив Альберт.

Ксьондз безпорадно розвів руками:

— Оті молоді хлопці, що заходили сюди, мріяли про іншу Польщу, добродію. Я ненавиджу кровопролиття, але я духовний пастир і повинен розуміти людські слабості. Якось сповідався у мене один із лісових. На його совісті було не одне людське життя. Я спитав його: «Чи можеш ти із спокійним сумлінням і душею нести тягар пролитої тобою крові братів твоїх?» — «Так, панотче, — відповів він. — Цей тягар несе за нас історія. Boнa нас осудить або простить нам гріхи наші». І я дав йому поцілувати єпитрахиль. [4] А потім сказав: «In nomine patris et filii, absolvo te». [5] Та після цього я цілу ніч крижем лежав у костьолі, молився. Бог розсудить і його, й мене. — Ксьондз розхвилювався, голос його тремтів.

Альберт похитав головою.

—Історії не можна довіряти. Її вироки помилкові. Я добре знаю це — сам історик.

— Авжеж, — жваво підхопив ксьондз, — бо вироки історії теж виносяться людьми. Але ж є ще одна історія, неписана, — історія, яку народ зберігає у своїй пам'яті.

— У народу коротка пам'ять, — Альберт зневажливо знизав плечима.

Молода жінка підвелася, немовби обурена цією дискусією, і вийшла з купе, залишивши на лавці свої рукавички.

Невдовзі поїзд почав гальмувати.

Альберт схопив з полиці чемодани і вискочив у коридор.

«Ошукала. Знову нас ошукала. Вона вирішила втекти з поїзда, а я, як дурень, повірив залишеним рукавичкам».

I він з чемоданами насилу пробирався серед людей, що заповнили коридор. Станція була невелика: збитий із дощок барак та два покриті гравієм перони. З поїзда тут вийшло чимало пасажирів, і Альберт довго й безпорадно крутився поміж ними, стараючись нагледіти свою сусідку.

Проте її ніде не було. Може, вона вискочила з другого боку? Там стояв товарняк, і Альбертові важко було уявити, щоб така дама в тонких панчохах і модних туфельках змогла пролізти під товарним вагоном або перебратися через буфер та брудні ланцюги. І все-таки він вирішив повернутися в своє купе й виглянути на другий бік.

Поїзд рушив. «Вислизнула від мене, втекла», — закипала в Альбертові злість. Так легко пошила його в дурні. Навіть голосу її не запам'ятав. Йому це здавалося подвійною поразкою.

Повз нього пройшов начальник поїзда, заглядаючи в кожне купе і рахуючи вибиті кулями вікна.

— Що це було? Хто на нас напав? — запитав Альберт.

Той стенув плечима. Про це його запитували всі пасажири.

— Не знаю. Напевно, Рокита. У поштовому вагоні везли мільйон злотих. Вони дізналися про це, розвернули гранатами двері вагона, перебили охорону. Поквиталися, з ким хотіли. Гроші забрали.

— Скільки вбитих?

— Чоловік п'ять. Руські і кілька наших. Поляків, — швидко поправився він.

У купе на лавці все ще лежали залишені жінкою рукавички. Альберт глянув на них майже з ненавистю. Ксьондз кивнув йому зі свого місця і показав окуляри вбитого.

— Погляньте лишень. Це ж звичайні скельця. Він маскувався. О-о, навряд чи цей чоловік був справедливий…

Альберт усміхнувся.

— Справедливим, панотче, найчастіше доводиться маскуватися. Зрештою, може, це був Іуда?