— Башларин кис! — рявкнув один.— Рубай їм голови! Чого на них дивитися! Вони наших рубали! Інші голоси підтримали:

— Ур! Ур! Бий! Бий!

— Яньчельдер! Тапта! Дави їх! Топчи!

Хтось заніс над Добрининою головою утикану залізними шипахами довбешку. Котрийсь із баатурів підняв шаблю.

Але той, що тримав полоненого, видно, старший, підняв насупроти руку, гаркнув:

— Гар-гар! Назад! Це мої полоненики! Вони молоді і сильні,-— за них немало дадуть на невольничому базарі! Це моя здобич!

— Наша теж! — докинув хтось похмуро.

Старший погодився.

— Звичайно, і ваша теж! Битва закінчилася — треба ж чимось і поживитися! Та й сотникові показати, щоб не думав, що ми відсиджувалися в затишку!

Баатури трохи побурчали, але, видно, погодилися з думкою свого старшого товариша, бо опустили зброю і почали в'язати полоненикам руки.

Никодим пропхався наперед і, розштовхавши ошалілих від жаху людей, провів бояриню з домочадцями в ризницю, де збився весь церковний причет.

Всі потіснилися — дали їм місце. Дорослі мовчали, діти пхикали. Десь там далі, в темному кутку, хтось гаряче молився:

— Мати Божа, Царице Небесна, допоможи нам і захисти нас!

Никодим менше всього покладався на молитву. На Бога надійся, а свою голову май!

— Я знаю, тут був лаз у підземелля. Хто покаже його?

— Я покажу,— обізвався титар, немолодий уже, сивий чоловік.— А для чого тобі? Лаз не закінчений.

— А копаниці чи заступа там, бува, не знайдеться? Та й відро б не завадило.

— Є все в підземеллі. Чому нема? Тільки... Чекай, чекай, чоловіче, а для чого все це тобі? Невже ти сподіваєшся...

— Сподіваюся... Нічого сидіти склавши руки! Поки до нас не добралися, спробуємо прокопати хід за межі міста — тут же зовсім недалеко...

— Та й якраз потрапимо гарненько до Батия в гості!

— Ну, це ще баба надвоє ворожила... Там яри, кущі, зарості — переховаємося. А хіба тут ми не в мишоловці? Треба ж щось робити!

Титар все ще сумнівався — стенув плечима, але Никодим гримнув на нього:

— Та ти покажи лаз, а далі — моє ділої І свічку дай! Титар показав у куток.

— Ось тут,— і підняв дерев'яну ляду.

З ями дихнуло холодною задухою, пліснявою. Однак Никодим сміливо став на приступець драбини і почав спускатися вниз.

— Запали свічку і подай сюди!

В ямі було сиро, похмуро. Коли її було викопано, ніхто зараз, мабуть, не сказав би, та Никодим і не задумувався над цим. В кутку він помітив важку копаницю і заступа. Тут же стояло дерев'яне цебро з вірьовкою — все, що потрібно для копання.

Підземний хід, прорубаний у жовтій глині, був низький і вузький, але Никодим просунувся в нього і почав копати далі. Глухо загупав у його руках обкований залізом дерев'яний заступ.

Титар спустився вниз теж.

— Копай, а я буду виносити!

Никодим накинувся на тверду глину, як на лютого ворога. Гех! Гех! Гех! — важко видихав він, б'ючи копаницею, а потім заступом. Поспішав і вкладав у обшмульганий держак усю свою силу. Швидше, швидше! До валу не близько, а потім ще треба пробитися попід валом. Сподівався вивести сім'ю воєводи за межі міста, там у ярах, у нетрищах Старокиївської гори переховатися день або два і при сприятливій нагоді рушити через спустошений Поділ у праліси Пущі-Водиці.

Працював затято, до сьомого поту. Накопану глину титар витягував з нори відром і скоро заповнив нею половину старого підземелля.

Коли вдарили пороки і глухо загула під Десятинною церквою земля, обидва зрозуміли — не встигнуть. Не встигнуть пробитися за вал!

— Даремна праця! — прошепотів у розпачі титар. Никодим теж на мить опустив руки: відчай почав закрадатися і в його серце. Але зразу ж струснув головою, ніби відганяючи від неї важкі думи, міцніше стиснув держак заступа.

— Ні, ні! — видихнув рішуче.— Будемо пробиватися далі! Не пощастить прокопатися за вал, на схили гори, зробимо вихід вгору і вийдемо десь вночі в затишному місці, щоб не помітили татари. Може, і заховається хтось у київських руїнах.

І він з новою силою вхопився за копаницю. Чим далі вгризалися вони в земну твердь, тим важче ставало працювати. Нора була невисока — стояли на колінах, світло від свічки майже не проникало в неї, а рачкувати з важким відром було дуже незручно. До того ж від безперервних ударів земля під церквою здригалася — і здавалося, ось-ось обвалиться.

— Швидше, швидше! — підганяв сам себе Никодим.— Поспішай!

Раптом зверху все задвигтіло, загриміло, загуркотіло. Пронизливий крик сотень людей проник і в підземелля, жахом сповнив серце дворецького та титаря.