— Хай вам щастить,— відповів старий половець.— А нам і тікати нікуди: наш народ розбитий, розсіяний, земля наша знелюдніла від Ітилю до Дніпра, а там і до Дунаю так, що й живої душі кипчацької не знайдеш. Хіба що монгольські тумени гасають по ній від краю до краю, виловлюючи тих, кому пощастило десь приховатися. Куди нам подітися? Був би я молодший, а мій онук трохи старший, утік би і я та й приєднався б до загону баримтачі Бачмана — налетіли б з ним на монгольські кибитки, та коші, нищили б своїх кривдників, а їхні табуни та отари забирали б собі — на прокорм.

Добриня аж кинувся. Несподівана новина вразила його.

— Кулі-баба, як ти сказав — баримтача Бачман? Ти знаєш Бачмана? Зустрічався з ним? Де його шукати? Скажи мені!

На цей раз не приховав подиву половець і в свою чергу запитав:

— Чекай, чекай! А для чого тобі Бачман? Ти що — знав його?

— Авжеж! Ми разом жили в одному хизарі. Я допоміг йому та його другові Качиру-укуле, ясу, втекти. Скажи мені, де їх шукати!

Пастух задумався лиш на якусь мить.

— Для чого це тобі?

— Він допоможе нам з Янкою. Сам бачиш — ми в безвихідному становищі: ні одягу, ні коней, ні зброї, ні їжі. Шлях додому далекий, степи безлюдні, як доберемося?

— Гм, схоже, що ти правду мовиш,— тихо промовив старий.— Але я не знаю, де шукати Бачмана. Він ні дня не сидить на одному місці. Сьогодні він тут, а завтра — там. Нападе на монгольський улус, поб'є, пограбує, забере свіжих коней, а своїх, стомлених, залишить — і тікає далі. Вже не раз монгольські беї ганялися за ним, та не змогли спіймати. Бо він — як вітер!

— І все ж — де його шукати? Ти бачив його?

— Бачив. Учора він зі своїми хлопцями був тут.

— Був тут! — вигукнув Добриня.— Отже, він десь недалеко?

— Може, недалеко, а може, й далеко,— ухильно відповів Кулі-баба.— Хто теє знає? Один Бачман. Але я тобі, орусуте, дам їжі на три дні, а за цей час ви, може, зустрінете Бачмана.

З цими словами старий витягнув з мішка торбинку сиру і кілька шматків в'яленого на сонці м'яса.

— Дякую,— розчулено відповів Добриня, приймаючи такий дорогий подарунок.— Колись ми були ворогами, тепер стали друзями. Світ не без добрих людей — і на цьому він тримається! Бувайте!

Старий половець помилився: втікачі були такі зголоднілі, що їжі, якої він їм дав, вистачило не на три дні, а лише на два. Та й то на вечерю залишилися одні крихти. А третій і четвертий день знову йшли голодні і ледве брели осіннім степом навпростець.

Янка змарніла, пристала зовсім. Тому, коли вони під ранок натрапили на покинуте кимось пригасаюче вогнище, навколо якого лежали обгризені кінські маслаки, Добриня сказав:

— Все. Далі — ні кроку. Що буде, те й буде — зупинимось тут. Сідай до вогню — грійся, а я спробую спіймати що-небудь — байбака, степову черепаху чи овечку, що відбилася від отари. Запечемо на вогні — і трохи підкріпимося.

Він назгрібав сухого зілля — кинув на багаття, а другий оберемок підіслав Янці, яка зразу ж опустилася на нього і простягла до вогню холодні руки. Тепер вона не перечила Добрині, бо так стомилася і стільки витратила за ці дні сил, що їй уже було однаково — жити чи померти.

Добриня мовчки попростував у туманний ранковий степ. Та не відійшов і на сотню кроків, як раптом побачив на витолоченій траві залишки розчленованої на шматки кінської туші. Кращі шматки м'яса були кимось вирізані і забрані, але залишилися голова, ноги та тельбухи. Зверху лежало велике блідо-рожеве серце. Добриня притьмом кинувся до нього.

Він приніс свою здобич до багаття і кинув кілька шматків м'яса в вогонь, а сам опустився біля Янки на коліна, обняв її за плечі і крізь радісне ридання, що клекотало в його грудях, хрипко проказав:

— Ми врятовані... І на цей раз врятовані... Щаслива доля оберігає нас, Яночко!

Вони сиділи тихо і не відривали погляду від багаття, де шипіло, сичало, шкварчало, поволі обвуглюючись, кінське серце. Сиділи довго, поки воно не спеклося, а потім дістали з жару і, дмухаючи на нього, щоб швидше остудилося, накинулися на їжу.

Коли наситилися і зігрілися біля вогню, відчули, як на них накочується тепла хвиля сну. Янка підібгала під себе ноги, зіщулилася, зручніше вмостилася в своєму гніздечку і незабаром заснула. Йти далі вона не могла — їй потрібен був спочинок.

Добриня ліг біля неї і заснув теж.

Прокинулися вони одночасно, розбуджені тупотом копит, голосним кінським іржанням та гомоном багатьох людських голосів, підхопилися і завмерли від жаху. Довкола них щільним колом стояло кілька десятків озброєних вершників.