Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?

Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги — ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити — а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров'ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?

Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжич, Музич, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів — і жив. Навіть іноді веселився.

Напередодні Великого посту наступав масний тиждень — Масляна.

В суботу батько сказав:

— Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи — аби довезли до Києва. Завтра масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!

— Як годі, то й годі, — відразу погодилися Василь та Іванко. — Руки вже аж гудуть!

Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П'ятдесят пудів криці далися їм нелегко! Земля замерзла — довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на поміч. Спасибі — ніхто не відмовив. Коли почули, що залізо потрібне Києву для виготовлення стріл, списів та мечів, кожен день приходило на допомогу по кілька чоловіків. Але ж основний тягар лягав на нього, на братів та батька. Окрім руди, заготовляли вугілля, довбали глину для тиглів, працювали в кузні... Щовечора приходили до хати задимлені, стомлені. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранці — знову роздмухували вогонь у горні. І так щодня...

Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добрині.

— Добрику, братику, зроби на озері крутилку! Хай усеньке село зійдеться на гулі та побачить, який гарний у мене брат!

— І він прийде? — спитав, усміхаючись, Добриня.

— Про кого ти? — не зрозуміла Ганночка.

— Ну, той, хто впав тобі в око. Ганночка почервоніла.

— Немає такого.

— Не кажи! Я давненько помітив, що з тобою щось діється. З нетерпінням ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у відро з водою, — дражнив сестру Добриня. — А це вірна ознака, що закохалася. От тільки не знаю, хто ж буде моїм родичем...

Ганночка спалахнула ще дужче, засміялася.

— Зроби крутилку — отоді й побачиш!

— Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.

— Якщо старого не знайдеться, нове з воза знімемо! Василь та Іван похитали головами, а батько лагідно прогув:

— Ну й коза! Хіба такій відмовиш?

Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот — виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев'яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив'язали ворину, а з обох кінців її — санчата. Крутилка готова — тільки держись!

Після обіду вся сім'я, окрім батьків, вийшла на озеро.

Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, — сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.

— Братику! Який же ти хорошийі — І цмокнула Добриню в щоку. — Покатай!

Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.

— Ану, братики, понатужтеся!

Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.

Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.

— Швидше! Швидше!

Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко — і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою — легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.

З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях — і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.

Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися — зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждаз своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.