Дивні, звуки все ще лунають. Але Артем тепер зрозумів, що це не барабан, який снився йому. Це — щось інше. Ніби бубни й флейти разом. Звуки їх справді лунали настирливо. Ось до них приєднався ще й свист, наче хтось вигравав на дудках нескладну мелодію з кількох нот. За повстяними стінками кибитки було чути рух, там кудись поспішали люди. Артем підвівся.

Дмитро Борисович лежав на своїй повстині, обіперши голову на руки, й прислухався. Іван Семенович походжав по кибитці, заклавши руки за спину. Обличчя його було нахмурене. А Ліда? Дівчина ще солодко спала.

— Доброго ранку, Артеме, — спинився біля нього геолог. — Як спали? Як настрій? Час уже готуватися.

Артем схопився: справді, у нього ще нічого не готово! Він схилився над сумками, які приніс ще до світанку Варкан. Тим часом прокинулася й Ліда. Вона розгублено дивилася на товаришів, на Діану, що неспокійно ходила по кибитці. Ранкове світло лилося крізь круглий отвір угорі. Дівчина здивовано кліпала очима.

— Так, це не соні — нарешті мовила вона. — А я сподівалась прокинутися вдома…

— На жаль, не сон, Лідо, — озвався Артем, порпаючись у сумках. — Уставай, мабуть, скоро підемо на велику виставу.

— Саме так, Артеме, слово на місці: готується непогана вистава з великою кількістю глядачів, — посміхнувся Іван Семенович: бадьорий настрій юнака треба було підтримати. — Не турбуйтеся, Лідо, Артем дуже непогано підготувався до виконання головної ролі в цій виставі!

— Яка вистава? Про що ви кажете? — щиро здивувалася дівчина: адже вона нічого не знала про плани Івана Семеновича.

— Все, все побачиш, Лідо. А що буде цікаво, за це я тобі ручуся, — відповів загадково Артем і додав: — Пояснив би тобі все, та часу немає. Он уже йдуть по наші душі!

Справді, майже цієї ж самої миті повсть кибитки широко відкинули озброєні кинджалами скіфи, помічники віщуна. Ще два помічники увійшли в намет і спинилися біля входу. Боязко оглядаючись на Діану, в намет прослизнув учорашній перекладач, чорнявий невеличкий чоловічок. Уклонившись, він зразу почав заздалегідь приготовану промову:

— Чужинці мусять вийти з кибитки. Мусять іти на відправу. Якщо вони відмовляться йти самі, тоді їх…

— Зайві розмови. Ніхто не відмовляється. Ми готові, — перебив його археолог, сердито блиснувши очима.

Чоловічок уклонився ще раз. Очевидно, він трохи побоювався дивних чужинців, бо одступив у куток кибитки. Втім, йому треба було ще щось сказати. Він обвів уважним поглядом чужинців, переконавшися, що йому ніщо не загрожує, і почав знову:

— Славетний Дорбатай доручив мені нагадати чужинцям ще раз про його прекрасні пропозиції. Славетний Дорбатай каже, що…

— Нам нецікаво знати, що каже Дорбатай, — ще рішучіше увірвав перекладача Дмитро Борисович. — Учора ми відповіли йому все. Пішли, товариші!

Приглушений гомін зустрів їх надворі. Великий загін вершників уже чекав на них. А позаду виднілася юрба піших скіфів, що дивилися на полонених здаля, не насмілюючись підійти. Десяток підручних віщуна з кинджалами в руках оточили чужинців. Навколо них зімкнувся ще й загін вершників — і процесія рушила. Куди?

— А Дорбатая не видно, — зауважив Артем.

— Він надто поважна особа, щоб іти разом з нами, — висловила свою думку Ліда.

— Ще побачимо, побачимо його, — виразно мовив геолог.

Знову залунали бубни й флейти. Тепер Іван Семенович бачив і самих музикантів. Один з вершників тримав у руках великий тимпан, що нагадував бубон, І бив у нього. Двоє інших били в бубни. А ще троє тримали великі білі довгасті дудки й свистали в них. Ті дудки були наче кістяні.

Дмитро Борисович пильно дивився на скіфських музикантів. Він торкнувся плеча Івана Семеновича.

— Оце дудочки, га? — сказав він. — І дивно подумати, що на цих самих дудках колись хтось ходив чи бігав…

— Не розумію.

— Дуже просто. Я хочу звернути вашу увагу на матеріал, з якого зроблено ці дудки…

— Ну?

— Бачите, вони кістяні.

— Так що з того?

— Це гомілкові кістки людини, Іване Семеновичу!

— Ви певні?

— Цілком. Адже наявність таких інструментів у стародавніх скіфів вже давно встановлено наукою. Ми знаходили такого роду кістки, відшліфовані й чисті, обрізані з кінців, у багатьох могильниках. Між археологами точилися лише суперечки про спосіб використання скіфами цих кістяних трубок. Дехто твердив, що це музичні інструменти, дехто — що це вживалося при доїнні кобил… Ну, тепер ніяких сумнівів не може бути. Дудки — ось воно що! Дудки, зроблені з гомілкових кісток людини!