— Не під варту їх треба, а вивести на майдан, поставити перед сотнею сторч головами і ноги загнути назад, аж до землі! І хай лежать там, поки не подохнуть! Щоб інші дивилися і бачили, якою смертю вмирають боягузи, сплюхи та ледарі!

— Слухаюсь і підкоряюсь, каане!

Жадігер підхопився, щоб іти, але Менгу знаком зупинив його.

— Хто ще знає, що син войводи Думитра втік?

— Крім мене та нукерів Товлурового десятка, ніхто поки що не знає, каане.

— Це добре. Тоді ось що, Жадігере, зробимо так... — Менгу на хвилину замислився, потираючи рукою нижню щелепу, а потім сказав: — Візьми якого-небудь молодого богола-орусута і скарай на смерть замість утікача! А Бату-каанові я скажу, що, оскільки Думитро відмовився здати Киюв, його синові переламано хребет. Ти мене зрозумів?

Ще б не зрозуміти! Жадігер краще за будь-кого знав заповіт Чінгісхана: ханська таємниця залишається доти таємницею, доки про неї знає сам хан. А він же єдиний свідок такої таємниці! Чи ж надовго? Чи не нависла і над ним смерть? У грудях у нього похололо, а язик затерп.

— Зрозумів, каане, — ледве вимовив.

— І щоб жоден собака не дізнався, як було насправді! Затям собі!

— Слухаюсь, каане. Я буду німий, як риба!

— Іди!

Обливаючись холодним потом, Жадігер вискочив з ханської юрти, взяв свою сотню, вибрав серед полонеників молодого орусута, схожого на Іллю, і притьмом помчав до Золотих воріт.

Він поспішав, бо боявся, щоб приречені на смерть не розпатякали, що трапилося тут вночі. Зразу ж наказав вивести їх — сім чоловік — на майдан, приєднав до них восьмого — орусута. До кожного з них стало по троє кешиктенів — схопили їх за руки.

Не злазячи з коня, Жадігер гукнув:

— Воїни! Ось перед вами сім смердючих псів, що допустили, щоб вороги убили їхніх двох товаришів, а десятника взяли в полон. Восьмий — син киювського войводи Думитра... Менгу-каан наказав усіх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше!

Приречені до смерті заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю і зі всієї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускіт кісток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу і зразу ж обірвався.

Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути ні рукою ні ногою, а тільки пускали криваву піну з рота і вибалушеними очима зі смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий світ, кинули у неглибокий рів, виритий на узбіччі майдану дощовими потоками.

У Жадігера відлягло від серця: ніхто зі скараних не встиг вибовкати ханської таємниці. Полегшено зітхнувши, він об'явив:

— Воїни! Ці виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутів, які захопили в полон десятника Товлура, і нічого не зробили, щоб його визволити. Дивіться всі на їхні муки — і зарубайте собі на носі: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвіту і волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, відмовився здати Киюв нашому доблесному війську!.. Чули всі?

Воїни у страсі великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О аруах, аруах!

З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.

Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з'явилися до воєводи на його виклик.

У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові — чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках — рівний, вишмульганий до блиску посох.

Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:

— Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає — чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?

— Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, — вступив у розмову отець їяникій, — то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш... Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати — що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?