Троє пасажирів повернулися дуже занепокоєні.

Вирішили викликати пана Фоланві, але служниця відповіла, що через свою астму хазяїн ніколи не встає раніше ніж о десятій. Він навіть просто заборонив будити його раніше, хіба що на випадок пожежі.

Хотіли було побачити офіцера, але це виявилось зовсім неможливим, хоч він і жив тут же в трактирі; тільки пан Фоланві мав право говорити з ним у цивільних справах. Тоді вирішили почекати. Жінки розійшлись по своїх кімнатах і зайнялись усякими дрібницями.

Корнюде влаштувався на кухні біля високого каміна, де яскраво палахкотів огонь. Він звелів принести сюди столик, пляшку пива й витяг свою люльку, яка користувалась серед демократів майже такою самою повагою, як і він сам, немовби, служачи Корнюде, вона служила й батьківщині. Це була чудова пінкова люлька, дуже добре обкурена, така сама чорна, як і зуби її власника, але пахуча, вигнута, блискуча, пристосована до його руки; вона доповнювала його обличчя. Він сидів нерухомо, втупивши погляд то в полум'я, то в піну, яка вінчала пивний кухоль, і з задоволенням пригладжу в ав після кожного ковтка худими пальцями масне довге волосся й обсмоктував бахрому піни з вусів.

Луазо, заявивши, що хоче розім’яти ноги, пішов продавати вино місцевим роздрібним торговцям. Граф і фабрикант почали розмову про політику. Вони передрікали майбутнє Франції. Один покладав надії на Орлеанську династію, другий — иа невідомого рятівника, на якого-небудь героя, який з’явиться в хвилину повної безнадійності: на якого-небудь де Геклена, на Жанну д’Арк — хто зна? Або на нового Напояеона І? Ех, якби наслідний принц не був такий молодий! Слухаючи їх, Корнюде посміхався з виглядом людини, якій відомі таємниці майбутнього. Дим його люльки наповнював усю кухню.

Коли пробило десяту годину, появився пан Фоланві. Усі почали його розпитувати, але він лише два-три рази підряд повторив одне і те ж, без усяких змін:

— Офіцер сказав мені так: «Пане Фоланві, скажіть, що я заборонив завтра запрягати карету для цих пасажирів. Я не хочу, щоб вони поїхали без мого дозволу. Зрозуміли? Це все».

Тоді вирішили поговорити з офіцером. Граф надіслав йому свою візитну картку, на якій пан Карре-Ламадон написав і своє прізвище з усіма своїми титулами. Пруссак наказав відповісти, що прийме їх обох після того, як поснідає, тобто після першої години.

Дами знову з’явились, і всі поїли, хоч були занепокоєні. Пампушка, здавалося, була хвора й дуже схвильована.

Коли допивали каву, за графом і фабрикантом прийшов денщик.

Луазо приєднався до них; спробували завербувати й Корнюде, щоб надати візитові більше урочистості, але він гордо заявив, що не має наміру заходити з німцями в будь-які зносини і, зажадавши ще пляшку пива, знову сів на своє місце біля каміна.

Троє чоловіків піднялись на другий поверх, і їх ввели в найкращу кімнату трактиру, де офіцер прийняв їх, розкинувшись у кріслі і задерши ноги на камін; він курив довгу фарфорову люльку й кутався в халат вогняного кольору, безумовно, привласнений в покинутому будинку якого-небудь буржуа, що не відзначався добрим смаком. Він не підвівся, не привітався з ними, не подивився на них. Він являв собою прекрасний вразок хамства, властивого солдафону-переможцеві.

Через деякий час він, нарешті, сказав:

— Що фи хошете?

Граф узяв слово.

— Ми хотіли б їхати, пане.

— Ні.

— Насмілюся запитати про причину цієї відмови?

— Тому що мені не хошеться.

— Дозволю собі, пане, шанобливо зауважити, що ваш командуючий дав нам дозвіл на проїзд до Дьєппа, і, мені здається, ми не зробили нічого такого, що могло б викликати такі суворі заходи з вашого боку.

— Мені не хошеться… це фсе… мошете йти.

Вони вклонилися й вийшли.

Кінець дня пройшов сумно. Примха німця була зовсім незрозуміла; кожному приходили в голову всілякі несподівані думки. Усі сиділи на кухні й без кінця сперечалися, висловлюючи найнеймовірніші здогади. Може, їх хочуть затримати як заложників? Але з якою метою? Або відвезти як полонених? Або, вірніше, зажадати з них викуп? При цій думці їх охопила паніка. Більш за всіх перелякалися найбагатші; вони вже уявляли собі, як їм доведеться для врятування життя висипати повні мішки золота в руки цього зухвалого солдафона. Вони сушили собі голови, намагаючись вигадати яку-небудь правдоподібну брехню, щоб приховати своє багатство, прикинутися бідними, дуже бідними людьми. Луазо зняв ланцюжок від годинника й сховав його в кишеню.

Наближення ночі посилило їх тривогу. Засвітили лампу, а через те, що до обіду лишилося ще дві години, пані Луазо запропонувала зіграти партію в тридцять одно. Це хоч трохи розважить усіх. Пропозицію прийняли. Навіть Корнюде, погасивши з чемності люльку, взяв участь у грі.

Граф стасував карти, роздав їх, і в Пампушки зразу ж вийшло тридцять одно очко; інтерес до гри скоро заглушив побоювання, які тривожили розум. Але Корнюде помітив, що подружжя Луазо змовилося й шахрує.

Коли зібрались обідати, знову з’явився пан Фоланві й прохрипів: