Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:

– А чия тепер качка буде?

З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.

– А ти звідки? Ти хто такий?
– питаю.

– А я Романець, - каже.
– Солодкий.

– А не можна по панській пущі гуляти.

– А я ось гуляю, - сміється.

– А тебе зловлють!
– страхаю.

– А поки що я нагуляюся.

– Качка моя!
– згадав я.

(Був так зтропився, що й за качку забув.)

– Відкупив у Бога?
– пита.

– Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.

– А може, я?

– Я перш!
– гомоню.

– А заплач, - кепкує, - та дуже!

Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.

– Стрепенула!
– розпачую.

– Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець.
– Придивись лишень, сорочий дядько!

Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.

Дихнув я вільніш...

– Почуває!
– каже Романець.
– Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!

І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:

– Моя качка! Я перш знайшов.

– А ти коли знайшов?
– пита.

– Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.

– А я, може, в середу, га?
– сміється.
– Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.

– Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...

– То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!

А я барюсь...

– Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.

І шургнув. Плаває, розкошує...

І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...

Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.

Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]

Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.

– Чому ти досі не приходив?
– питаю.

– А може, я й приходив, - сміється.

– А знов прийдеш?

– Може, й прийду.

– А коли?

– Коли мене побачиш.

Та й зник у гущавині.

Я за ним. Де там! Як здимів.

Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.

Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.

Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!

А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.

– Ой дитино, як же ти спізнився!
– каже тітка Мокрина.
– І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.

А Катря увіходить.

– Ось і я, - каже.

– Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.

Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».

– Та ти біла, як хустка!
– затурбувалася тітка Мокрина.

– От піду, сяду на провівку, та й минеться.

Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.

– Дуже, мабуть, головка болить!

– Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?

Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.

Нема.

Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.