Службовець готелю повідомив, що екіпаж із квадрильєю вже чекає на вулиці.

Тепер пора. Більше немає приводу відтягувати хвилину від’їзду. Гальярдо вдягнув поверх фахи жилет, прикрашений золотими китицями, а на жилет накинув яскраву куртку, оздоблену осяйним гаптуванням — важку, наче панцир, і сліпучу, як полум’я. Шовк тютюнового кольору виднів тепер лише на внутрішній частині рукавів та двох трикутних вирізах на спині. Майже вся куртка блищала золотими кружальцями та золотими квітами, вінчики яких були з дрібнесеньких самоцвітів. З гаптованих золотом наплічників звисали золоті китиці. Бід найменшого поруху мерехтіли й переливалися густі золоті торочки по краях куртки. З облямованих золотом кишень стриміли ріжки двох шовкових носовичків, таких самих червоних, як фаха й краватка.

— Берет!

Гарабато обережно дістав з овальної скриньки головний убір матадора — чорний ворсистий берет із двома китичками, що звисали вниз, мов позументні вуха. Гальярдо надів його на голову, простеживши, щоб заплетений у колету бант залишився відкритим і звисав на спину, якраз посередині.

— Плащ!

Гарабато зняв зі спинки крісла й подав маестро так званий святковий або парадний шовковий плащ, справжню королівську мантію, того самого кольору, що й костюм, і теж оздоблену золотим гаптуванням. Гальярдо перекинув плащ через плече, подивився на себе в дзеркало й лишився задоволений своїм виглядом. Непогано, зовсім непогано!.. Можна рушати!

Двоє друзів квапливо попрощалися — обидва поспішали найняти екіпаж, щоб поїхати за матадором. Гарабато сунув під пахву великий червоний згорток, з якого виглядали вістря та руків’я шпаг.

Коли Гальярдо спустився у вестибюль готелю, то побачив крізь прямокутний отвір відчинених дверей, що на вулиці юрмиться люд, ніби щойно сталася якась незвичайна подія. До нього долинув також глухий гомін величезного натовпу, якого не було видно.

Хазяїн готелю і вся його родина проводжали матадора й махали йому руками, ніби той вирушав у далеку дорогу.

— Нехай вам щастить! Щоб усе було добре!

Від захвату й хвилювання готельні слуги забули про дистанцію, що відділяла їх від матадора, і теж потискували йому руку.

— Хай щастить вам, доне Хуане!

Тореро з усмішкою обертався на всі боки, мов і не помічаючи переляканих жіночих облич.

— Дякую, щиро дякую. До скорої зустрічі.

Гальярдо став невпізнанний. Як тільки накинув на плече свій осяйний плащ, обличчя його освітилося веселою усмішкою. Він був хворобливо блідий, на чолі блищали росинки поту, але сміявся, задоволений, що живе на світі, що йде до публіки. Матадор перейнявся новим настроєм з легкістю людини, якій потрібна поза, щоб з’явитися перед натовпом.

Він ішов, гордо вихиляючись і посмоктуючи сигару, яку тримав у лівій руці; стегна його так і грали під розкішним плащем, ступав він твердо і поглядав навколо із самовдоволеністю вродливого хлопця.

Годі вам, кабальєро… дайте пройти. Дякую… щиро Дякую.

Проштовхуючись до карети, він намагався вберегти Костюм від доторків брудних рук, бо під самими дверима готелю юрмився натовп обшарпанців, які палко вітали славетного матадора і, не маючи грошей, щоб купити квиток на кориду, прагнули бодай потиснути руку уславленому Гальярдо або хоча б торкнутися його вбрання.

Карета стояла біля тротуару — запряжена четвериком мулів, у пишній збруї, з китичками та бубонцями. Гарабато уже вмостився на передку з оберемком мулет [12] та шпаг. У кареті сиділи троє тореро з плащами на колінах, у яскравих костюмах, гаптованих так само пишно, як і костюм маестро, тільки що не золотом, а сріблом.

Допомагаючи собі ліктями, Гальярдо насилу пропхався крізь охоплену бурхливим захватом юрму. Діставшись до сходинок екіпажа, він відчув, як його грубо, але приязно підштовхують у спину і піднімають угору руки захоплених шанувальників.

— Добридень, кабальєро, — коротко привітався Гальярдо до своєї квадрильї.

Він сів позаду, біля самих дверцят, щоб усі могли його бачити, всміхнувся й кивнув головою, відповідаючи на вітальні вигуки якихось бідно вбраних жінок, на оплески малих рознощиків газет.

Дужі мули смикнули карету, і вона покотилася, наповнивши вулицю веселим передзвоном бубонців. Натовп розступився, даючи запряжці дорогу, але багато людей кинулись до екіпажа з таким шалом, ніби хотіли лягти під колеса. У повітрі замелькали ціпки й капелюхи, над юрмою прокотилася хвиля ентузіазму; таке буває, коли однакове почуття водночас охоплює безліч людей і всі вони немов навісніють, кричать — самі не знаючи чого.

— Оле, сміливцю!.. Слава Іспанії!..

Блідий, але усміхнений, Гальярдо кивав головою і раз у раз повторював «щиро дякую», зворушений цим спалахом народної любові, гордий, що його ім’я поєднують а ім’ям батьківщини.

Ватага обшарпаних хлопчаків та розпатланих дівчаток щодуху бігла за каретою, так ніби в кінці цих шалених перегонів їх чекала незвичайна винагорода.

Ось уже годину вулицею Алькала * котив густий потік екіпажів, затиснутий, наче між берегами, між двома натовпами пішоходів, які сунули на околицю міста. У цій гуркотючій лавині були представлені всі види транспорту — від старовинних диліжансів до найновіших автомобілів. Трамваї їхали напхом напхані, з підніжок звисали грона людей. На розі вулиці Севільї чекали на пасажирів омнібуси, і кондуктори горлали згори громовими голосами: «До цирку! До цирку!» Весело подзвонюючи бубонцями, трюхикали обвішані китицями мули, запряжені у відкриті коляски, в яких сиділи жінки в білих мантильях з червоними квітами у волоссі; щохвилини то там, то там лунав вигук жаху, коли з-під коліс із мавпячою спритністю вискакував якийсь хлопчак і вистрибцем перебігав вулицю, анітрохи не зважаючи на стрімкий потік карет та машин. Гуділи сирени автомобілів, кричали машталіри; продавці газет голосно вихваляли свій товар, вимахуючи аркушами з фотографіями биків та розповідями про них, портретами й біографіями славетних тореро; раз у раз глухий гомін юрми перекривали вигуки подиву або захвату. Поміж кінними жандармами в темних мундирах проїздили барвисто вбрані верхівці на худих жалюгідних шкапах. Вони були в жовтих гетрах, у гаптованих золотом куртках та крислатих касторових капелюхах з товстою китицею на зразок кокарди. То були пікадори [13] — грубі й дикі на вигляд вершники. На крупах їхніх коней, за високим мавританським сідлом, наче якісь чорти в червоному, сиділи так звані «учені мавпи», служники цирку, що приводять шкап до дому пікадора.