— Ні, — палко відказав провідник, — я прошу тільки, майте терпець і послухайтесь моєї доброї ради. Яка буде мені ганьба, якщо дам вам загинути, провина бо це тільки провідникова, — провадив він далі, так, немов би це від нього залежало заборонити горі скидати свої тумани з страшного чола, або перешкодити брилі гупнути в безодню, чи не дозволити старому, що його сивизна мала б свідчити про здоровий розум, вихоплювати кинджала, мов льомбардський бандит.

Так базікав балакучий одразу провідник. Міг би довго себе потішати в такий спосіб, бо старий не слухав його.

Кожним ударом живчика, кожним ударом серця, кожною думкою ніби мчав у тому напрямі, де щось мало означати рятунок його сина. І кінець-кінцем він пересвідчився: тканина справді віяла в людській руці.

І тоді криласта надія вже забуяла натомість давнього розпачу. Життя!

Він знов почав лагодитися, щоб поповзти до свойого улюбленця, якось йому допомогти. Провідник просив, благав, нарешті, вмовив таки. Але старий за хвилину почав знову вагатися.

— Та хіба ж можете поповзти отим краєм? Хіба досить ясні ваші очі, хіба такі вже міцні ваші ноги! Очі — сповнені сліз, тремтливі ноги, от мов листя тополі, що під нею ми стоїмо. Лишаймось, поки надійде хтось, хто краще дасть допомогу, ніж я, і ніж ви. Ось, скажу вам, я впізнав звук: то ріг доброго Арнольда Бідермана. Він побачив, мабуть, катастрофу й дбає, щоб усіх врятувати.

— Але коли все так, як ти кажеш, чому ж мій син не відповів?

— А коли він і відповів, — цього я певен цілком, — хіба ж ми могли його почути! Самі ж пересвідчились, навіть гучний звук цього рогу серед гуркоту й гураґану здався нам не голосніший за сопілку. То як же ми б почули людський крик!

— А проте мені видалося крізь боротьбу стихій щось схоже на людський голос, але то не Артурів.

— А певно не його. То бренів немов голос жіночий.

— О, доле! Я відгукнусь. Може почують…

І він заходився з усієї сили кричати. Але тут треба було особливого вміння. А його голос зливався з ревом хвиль та вітру, не донісся й на п'ятдесят кроків, завмирав і зникав у лункому вирі лютих стихій. Антоніо на те тільки посміхнувся. Тепер він гукне. І провідник дав високий, проразливий звук, з багато меншим на вигляд зусиллям, ніж робив те англієць. І чути, звук полинув на далеку віддаль виразний, окремий.

Зненацька — такий самий поклик йому на відповідь. Ось знову й знову. Поступово наближалася до площинки, росла й горнулась надія.

В тяжкому стані був батько, але ще тяжче припало його синові.

Почав був Артур свою путь уподовж скелі спокійний, рішучий і мужній. Все залежить від нього; він знав, які на міць має нерви. А несподівана пригода його так приголомшила, так близько віч-на-віч побачив він смерть, несподівану, жахну, здавалося неминучу. Гранітна скеля — захиталась. Завалилась під самими його ногами. Хоч він якимсь інстинктовим зусиллям несвідомо врятувався, але відчував: найкраща частина його самого, душевна міць і фізична сила зникли в ту мить, коли з скаженим ревом упала круча на дно безодні в ріку.

Так морець стоїть на улюбленому кораблі, коли починається шторм, гордий на його непохитність, гордий на власну перемогу. Але ось корабель налітає на скелю, розбивається дощенту… Тоді моряк розпачливо змагається з хвилями, вони кидають його від скелі до скелі, і де тоді його мужність? Де певність себе? — а він же допіру так пишався в гордовитому супокої!

Отак і з Артуром. Хоробрий, сміливий, упевнений напочатку — і тепер Артур, обхопивши руками засохлого пня старого дерева, повиснувши між небом і землею, дивиться, як гуркоче неначе страшна лявина униз, у безодню; дивиться, і сповняється душа його жахом. В очах миготять тисячі кольорів, тьмариться в голові, руки не слухають: немов зведені корчами схоплять гілля, і враз розщимляються і тремтять, і тремтять. Його тримали руки. І він боявся, що ці руки незабаром не матимуть сили витримувати його.

Крапля по краплі — сповняється чаша. Хто знає, коли приходить остання в житті?! Становище було й так безнадійне, А тут ще до того між зграями сов, кажанів та нічних лиховісних птахів, що їх сполохала зриваючись круча, Артур побачив лямергеєра. То альпійський яструб, більший за орла, іще страшніший хижак; юнакові він досі не траплявся ніколи. Як здебільшого всі хижаки, цей птах має такий звичай: досхочу попоївши, він здирається на яке неприступне місце й там сидить непорушно, аж перетравиться їжа. Тоді вертає йому сила й ненажерливість.

А підчас неймовірної завали стривожений лямергеєр, що саме перебував у такому стані відпочинку, злетів із кручі й зробивши в повітрі коло, сів, пронизливо скрикнувши, на вершину не далі, як за два сажні від того дерева, де ледве вже тримався Артур. Яструб був перелякався несподіваної дивної катастрофи. Але тепер підбадьорився. Юнак бо виглядав цілком непорушний, вмер десь мабуть, або вмирає собі. Пильно утупився в нього своїми круглими очима, не виявляючи й трохи найменшого страху, який здебільшого властивий мало чи не всім, навіть найхижішим звірам, коли вони близько біля людини.