— Ти, зайдо нікчемна, будеш хамом обзивати? Ти сам гірше всякого хама. Облизуєш тільки обхаркані, потоптані у болоті, смердючі енкаведистські недокурки. Запам'ятай, коли ти ще когось з українців назвеш хамом, відплата буде не така. Ти повинен у того хама руки і ноги цілувати, він тебе кормив і кормить хлібом... «

А тоді польські судді дуже швидко вирішили долю двадцяти одного юнака.

– Тарасу Степурі - три роки тюремного ув’язнення, - проказав головуючий байдужим тоном, наче мовив про ціни на бараболю на луцьких базарах.

На суджених одягли кайдани, їх, немов рецидивістів, сковували попарно, права рука одного – ліва другого. Незбагненою логікою керувалося тюремне начальство, можливо, остерігалося, щоб не відбили, тільки для чогось юнакам у кайданах влаштували туристичну мандрівку, міняючи камери то в рівненській, то в холмській, то в люблінській тюрмах.

А якось у ніч, вже під досвіток, ув’язнені раптом почули вибухи, хвиля ударна трясонула муровані стіни: війна. Хто впав на коліна і просив у Всевишнього порятунку, а ще хтось почав щомоці ламати двері. В’язні врешті розбіглися і Тарас, по довгій мандрівці і не менш довгих злигоднях, добирається додому, до батька.

На Волинь докотився фронт і Тараса мобілізовують у радянську армію, везуть у «телятнику» на війну. Важке поранення, інвалідність другої групи.

Звісно, ні меншому, ані старшому Степурам нова влада не забула віддячити – голова батьківського комітету української гімназії Григорій Калістратович, арештований відразу совітами, загине на засланні в Узбекистані, а по Тараса прийдуть, аби винагородити десятьма роками таборів, у ніч на Водохреще, ледве встигне сім’я довечеряти і тихо пом’янути покійних.

А ще багато недавніх гімназистів опиниться в пеклі, яке 23 червня 1941 року для тисяч безневинних людей матиме абсолютно достовірну і неспростовну адресу: луцька тюрма. Тими пекельними колами судилося пройти Миколі Куделі і їх опис у споминах.

«B ту ж мить, як грім з ясного неба, — вибух. Чую крик кількох тисяч людей. Рвались гранати, строчили кулемети, від вибухів і страшного зойку тряслася земля; шматки одягу, шапки, розірвані тіла викидало вище тюрми. Звідусіль заволали:

— Боже! Що вони роблять? Іроди? Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... Люди рятуйтеся, хто як може!

На західному подвір'ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Тарахтіли кулемети, рвались гранати.

Тим часом на східному подвір'ї група в'язнів, приблизно 40-45 чоловік, кинулась до дерев'яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет. Подвір'я встелялось трупами, запливало гарячочервоною кров'ю. Далі невідь звідки посипались кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися із розбитої кошари і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю…Я теж підбігаю до муру, піднімаюсь по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. В цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і увесь вогонь скерували по втікачах.

Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Впав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...» Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її.

Кати увесь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і царства небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, вбивцям, варварам».

18

Зграйка дівчат, ледве сторож Дорофей продзеленчав дзвінком, з лунким сміхом випорхнула з класу і мало не збила з ніг Модеста Пилиповича.

– І куди ж ми так летимо? І що ж то нас так розсмішило?

Присоромлені дівчатка поправляли форму, а найжвавіша з них Оксана Степура одказала за всіх:

– То вже ж не пан Вось нас розсмішив, бо ми з його уроку,- Оксана вільніше інших почувалася з Левицьким.-_ Сьогодні свято Андрія, Модесте Пилиповичу, а на Андрія що загадає собі дівчина, те й збудеться.

Левицький знав той звичай, що з сивих часів зберігся, тільки в різних краях гадали по різному. Тут дівчата чистили яблука і шкірки кидали позад себе, та дивилися, яку ж то букву впале нагадуватиме на долівці - то й буде першою буквою імені нареченого. А ще в миску з холодною водою плавили віск і нетерплячі очі зазирали, що ж воно там вистигло і чий профіль нагадує.

«Милі діти, думав Левицький, якби ви тільки знали, наскільки мені самому хочеться отак погадати чи знайти хоч на краєчку світу таку гадалку, яка б напевне сказала, що виросте з вас.. Чи достойну собі оберете долю, чи марною була наша праця – який жаль, що світи пройти і не знайти такої гадалки».