Ми спробували вийти на закордон. У цьому нам допомогла Наталія Тиравська, яка, як правило, щороку приїжджає на Волинь, бо звідси родом. В Австралії вона організувала своєрідний клуб прихильників Волинського університету. Ці люди зробили чимало: звернулися до урядових структур України з пропозицією відкрити Волинський університет, заявили, що готові надати певну матеріальну допомогу.

Знаєте, коли обігравалася ідея, що немає ректора, ми тим, власне, вирішили скористатися. У чому полягала інтрига? Даруйте, це моє бачення, принаймні на основі тієї інформації, яка в мене є. Сталося так, що фактично вже у 1991-1992 роках Волинський університет починає поступово лобіювати І.Юхновський. Спочатку він очолював комісію у справах освіти і науки у Верховній Раді, а потім обійняв посаду віце-прем’єра. Ігор Рафаїлович прекрасно розумів, що потрібні нові сучасні навчальні заклади, які очолювали б науковці, а не колишня номенклатура. Він був у дружніх стосунках із професором А.Свідзінським, який тоді працював у Кримському університеті. Коли до І.Р.Юхновського дійшли чутки, що є якісь диваки на Волині, котрі хочуть створити Волинський університет, що вуз має певну матеріальну базу, а область готова підтримати цю ініціативу, він почав лобіювати справу Волинського університету з наміром рекомендувати на посаду ректора А.Свідзінського. А.Свідзінський на той час у Криму опинився в непростій ситуації. Він зайняв чітку проукраїнську позицію, а в Криму до таких людей ставилися, м’яко кажучи, не дуже добре. Оці фактори десь спрацювали, але не тільки. Період з 1991 до 1993 року взагалі дуже сприятливий для української освіти. Поки пан Таланчук був у кріслі міністра освіти, цієї забюрократизованості ніби не помічалося. Дійсно, можна було створювати якісь принципово нові навчальні заклади. Це, до речі, був час становлення й Києво-Могилянської академії, яка не вписувалася в структуру отих наших “ліцензованих-акредитованих" навчальних закладів.

Нам теж треба було творити принципово новий навчальний заклад, який відійшов би від старих схем. Ми, образно кажучи, вскочили в останній вагон, бо Волинський університет створили ще до того, як масово почали з'являтися різні університети, академії. Це дало нам певні переваги, тобто було дозволено відкрити нові факультети, нові кафедри. Але, бачите, біда в тому, що фактично нічого не змінилося. У А.Свідзинського не було готової команди, він прийшов один. Ті кілька ентузіастів, які проштовхували ідею Волинського університету, не могли реально змінити ситуацію.

Усе, звісно, пізнається в порівнянні. Зараз я працюю в Рівному. Нехай не ображаються волиняни, але там усе-таки більший поступ у розвитку вищої освіти, ніж на Волині. Так, доволі цікаві підходи демонструє у своїй роботі нинішній ректор Рівненського державного гуманітарного інституту професор Р.Постоловський. Потрібно врахувати, що він тривалий час до того, як стати ректором університету, очолював вуз недержавної форми власності. Тож значною мірою завдяки цьому вуз відходить від старих схем.

Або візьмімо Острозьку академію. Це невеликий навчальний заклад, в основі якого теж, до речі, була ідея, адже колись в Острозі функціонувала академія. І творили його майже в той самий час, що й Волинський університет. Там були люди-ентузіасти, команда, яка на голому місці побудувала сучасний навчальний заклад, що вже має статус національного університету. За своїм типом він дуже близький до західних стандартів. Там невелика кількість студентів, зате чудова матеріальна база (у цьому, до речі, не останню роль відіграла допомога української діаспори). І, що дуже важливо, досить високий рівень знань у студентів.

У 1991-1992 роках, пропагуючи ідею Волинського університету, яка в той час була дуже популярною і на Волині, і навіть за її межами, ми мали чудовий шанс створити дійсно сучасний, потужний вищий навчальний заклад. На жаль, ці шанси якщо й були реалізовані, то аж ніяк не повною мірою.

СТОРІНКИ ІСТОРІЇ, ЯКІ БОЛЯТЬ

Розмова з художником Віталієм Мельником,

одним із лідерів “Меморіалу”.

– Почнемо з того, що Ви стояли біля витоків товариства “Меморіал ”. На основі матеріалів товариства дуже багато було зроблено як на Україні, так і в цілому в СРСР і, зокрема, конкретно на Волині. Адже “Меморіал” давав документальну базу для оцінки історії пройденого шляху, для оцінки того, які сумні сліди лишала радянська система в історії народу. Отже, як створювалося товариство “Меморіал”, які проблеми виникали?

– На одному з перших, засідань координаційної ради Волинської організації Народного руху України за перебудову (така була повна назва організації) ми розподілили обов’язки між членами координаційної ради. Оскільки у своїй доповіді на установчій конференції я багато уваги приділив пам’яті минулого, мені доручили “Меморіал”. Як тільки в 1989 році було виготовлено нашу печатку з тризубом, одним з перших документів, засвідчених нею, стала заява координаційної ради в КДБ до тодішнього керівника Деменкова. У ній я та Ростислав Кушнірук, нині керівник славного хору “Посвіт”, просили дозволу ознайомитися з документами щодо розстрілу 1941 року в луцькій в’язниці, які, як ми писали, “за нашими даними знаходяться у ваших архівах”.

Прийшли. Подаємо заяву черговому. Той глип на печатку, а там замість звичного совєтського герба - наш... І одразу до телефону. Незабаром спускаються Деменков і ще один чоловік. Заходимо в кімнату. Нам чогось видалося, що вона просто нашпигована всілякими мікрофонами. Сидимо з Р.Кушніруком, як це має бути на офіційних переговорах, кожне слово добираємо. Деменков нам відрекомендовує свого колегу: Хлопук Юрій Миколайович, через нього будете тримати зв’язок. Ми обмінялися телефонами. Уже прощаючись, Юрій каже мені: “Ти що, мене не впізнаєш?” - “Впізнаю”, - відповідаю, а в голові суцільна порожнеча. Юрій сміється. Виявляється, ми росли на одній вулиці, тільки він на два-три роки молодший, а зазвичай старші підлітки мало звертають увагу на “малявок”. Власне кажучи, тільки завдяки Юрію Хлопуку важливі історичні матеріали стали доступні громадськості Волині. Зустрічаючись протягом 1990-1992років з представниками “Меморіалу” інших областей, обмінюючись інформацією, на запитання “Яка у вашій області ведеться співпраця з архівами КДБ, чи вже тоді СБУ? ” я чув відповідь: “Чисто споглядальна...”.

А ми мали змогу працювати з документами. У прес-центрі СБУ часто можна було зустріти за роботою журналістів В.Данилюка, М.Козака, поета В.Лазарука. Що могли, одразу публікували в газетах "Народна трибуна”, “Молодий ленінець”. Загляньте в старі підшивки! Скільки цікавого матеріалу там можна віднайти. Приміром, визвольні змагання ОУН-УПА. Совєтська пропаганда якими тільки лайками не обливала наших національних героїв. За сімома печатками були документи цього періоду. Інтуїтивно відчував, що це не “отдельниє, разрознєниє... бандформерованія” - це воював народ, а свій, “як не заплаче, то хоч скривиться". З якою цікавістю та захопленням відкривав для себе цю сторінку історії. Ми розуміли, що доступ до цих документів у нас тимчасовий, що рано чи пізно це урветься. Тому весь вільний час віддавав роботі над цими документами, а за два роки, повірте, я побачив їх чимало.