Шрифт:
— Та, зрештою, що з тобою?!
— Еде, йди собі! І намагайся триматися від мене якнайдалі…
— Ти перепила?..
— Я відвезу вас додому, — раптом почувся Маргаритин голос.
— Ну що ви?! Вечір тільки почався… — заперечила Маруся. — Та й немає потреби. Зі мною все гаразд. Кілька хвилин — і всі шпанські мушки з мене вилетять, — підняла кокетливо брови.
— Дивіться, Маріє Володимирівно… Буває — краще вчасно піти..:
— Буває — піти неможливо…
— А співаєте ви професійно. Не очікувала.
— Дякую…
— Стільки разом святкували, й жодного разу не ощасливили нас своїм голосом. Навіщо ж такий талант ховати?
— Я не ховала. Він просто спав.
— А це що — прокинувся?
— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.
— А ви, Марусю, ще та штучка, — всміхнулася Маргарита. — Я вас таки недооцінила.
— А ви мене вже навіть оцінювали?
— Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.
— Так, це одне з наших примарних прагнень — турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.
— Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий — тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.
— Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.
— Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, — кивнула на декольте, — то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? — всміхнулася Маргарита.
— Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це — при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.
— А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…
— Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це — не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?
— Що ж — відвертість за відвертість, — знову посміхнулася Маргарита. — Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа — робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся — це їй вдається.
— Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… — запально сказала Маруся і додала: — А ваша оцінка не збігається з нашою.
— І висновок? — продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.
— Висновок тут один — кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.
— Це ще раз каже про її здібності…
— Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми — за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.
— Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.
— І правда… Я також не філософствувати прийшла, — всміхнулася Маруся. — Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…
— Та я сказала б навпаки… — неоднозначно всміхнулася. — Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…
Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.