— Тоді краще відкривати вуха, — сказав я. — І не варто забивати собі голову всяким непотребом, як ти гадаєш?

Вона пильно глянула йому в очі й зітхнула.

— Я бачу, ви нічого не розумієте.

Справді, я багато чого зовсім не розумів.

Передусім причини її особливого ставлення до мене. Бо я анітрохи не вважав, що чимось кращий за інших або сильно відрізняюсь від них.

Та коли я їй це сказав, вона засміялася.

— А все дуже просто, сказала вона. — Ви шукали мене. І це найголовніша причина.

— А якщо, припустімо, хтось інший тебе шукав би?

— Принаймні зараз ви до мене не байдужі. Крім того, ви набагато кращі, ніж вам здається.

— Чого ж це мені так здається? — спитав я.

— Тому що ви живете лише однією половиною свого «я», — відповіла вона прямо. — Інша ваша половина залишається неторканою.

— Гм-м-м…

— У цьому розумінні ми схожі одне на одного. Я прикриваю вуха, а ви живете лише однією половиною свого «я». Вам так не здається?

— Навіть якщо це й правда, то все одно друга половина мого «я» не така блискуча, як твої вуха.

— Цілком можливо, — і вона усміхнулася. — А ви справді нічого не розумієте.

З усміхом на устах вона відкинула назад волосся і розстебнула блузку.

Пополудні того вересневого дня наприкінці літа я не пішов на роботу і, граючись її волоссям у ліжку, думав про китовий прутень. Море було темно-сірим, буйний вітер бився об скляні шиби акваріуму. У виставковій залі під високою стелею не було, крім мене, нікого. Китовий прутень, назавжди відірваний від кита, повністю втратив свою первісну суть.

Потім я ще раз подумав про нічну сорочку моєї колишньої дружини. Однак не зміг пригадати, чи взагалі в неї була нічна сорочка. Десь у глибині голови застряв лише невиразний образ нічної сорочки, повішеної на стільці в кухні. Я ніяк не міг згадати, що, власне, це означало. Здавалося, ніби тривалий час хтось інший жив моїм життям.

— Скажи мені, ти одягаєш нічну сорочку? — спитав я знічев’я у своєї подруги.

Вона підвела голову з мого плеча і глянула на мене невидющими очима.

— У мене їх немає.

— Он що, — сказав.

— Та якщо ви думаєте, що вам було б краще з нею…

— Ні… — поспішив я заперечити. — Я не це мав на увазі.

— Однак можете не соромитися. Бо на роботі я звикла до такого… Воно мене не бентежило б.

— Ні, мені нічого не треба, — сказав я. — Мені досить тебе і твоїх вух. І більше нічого мені не треба.

Розчаровано похитавши головою, вона припала обличчям до мого плеча. Однак через секунд п’ятнадцять знову підвела очі.

— Послухайте, через десять хвилин сюди зателефонують у важливій справі.

— Зателефонують? — і я зиркнув на чорний телефонний апарат поруч ліжка.

— Так, зателефонують.

— І ти знаєш, про що?

— Знаю.

Поклавши голову мені на голі груди, вона курила ментолову сигарету. Через хвилину її попіл упав біля мого пупка і нона стулила губи, щоб здути його геть. Я відчував між пальцями її вухо. Це було незрівнянно чудове відчуття. В моїй голові не було думок, лише спливали і зникали один за одним невиразні образи.

— Щось про вівцю, — сказала вона. — Про багатьох овець і про одну.

— Про вівцю?

— Ага, — відповіла вона і передала мені наполовину скурену сигарету. Я один раз затягнувся нею, а потім роздушив її в попільничці. — І тоді почнуться пригоди.

Незабаром задзвонив телефон. Я глянув на неї, але вона міцно спала на моїх грудях. Я дочекався четвертого дзвінка і підняв трубку.

— Ти можеш негайно прийти сюди? — звертався мій компаньйон. В його голосі вчувалося напруження. — Я маю обговорити з тобою важливу справу.

— Скажи, наскільки важливу?

— Як прийдеш — все зрозумієш, — відповів він.

— Чи не про вівцю? — спробував я розвідати, хоча мені не слід було цього казати. Телефонна трубка стала крижано-холодною.

— А звідки ти це знаєш? — спитав мій компаньйон.

Ось так почалися пригоди — погоня за вівцею.