тут по п'яні. Я піднявся, коліно нило, підстрибнув ще раз. Підтягнувся на руках і заповз на виступ даху. Повільно поліз вгору, став на ноги і обережно пішов до краю, потрібно було пройти метрів двадцять, добре, що так темно, знизу мене ніхто не побачить, я теж тут нічого не бачу, головне вчасно зупинитись. За пару метрів дах обривався. Я сів на шифер і повільно став підсовуватись до краю. Зазирнув ункз. На площі горіли пару ліхтарів, здається, порожньо, у всякому разі навіть якби там хтось був, я б його не побачив. Переді мною лежала серпнева темрява і висів прапор. Я потягнувся рукою. Прапор був прибитий до даху. Я потягнув сильніше. Прапор затріщав і піддався. Я вирвав його разом із цвяхами і почав зривати полотнище. Зірвавши, заховав до кишені, з іншої кишені дістав свій прапор і почав прив'язувати до древка. Вийшло не зовсім естетично, але знизу, я так думав, yce виглядатиме як треба.

Я почав чіпляти прапор на місце. He зовсім міцно, але він усе ж тримався, міцно й не потрібно, подумав я — все одно завтра зірвуть. Обережно повернувся і поповз назад, підліз до стіни і на руках спустився вниз. Пробіг шифером, знайшов своє дерево і почав обережно спускатись. Став ногами на гілку, вона не витримала і надламалась. Я полетів униз, звалився на землю, перекотився, швидко встав і побіг в найближчий провулок. Відбігши пару кварталів, підійшов під ліхтар. Джинси на коліні прорвались, з рани текла кров. Я дістав із кишені трофейний прапор, відірвав від нього шматок і спробував себе перев'язати. В мене не надто вийшло, прапор перемазався кров'ю, вся ця конструкція на нозі не трималась. Чорт, подумав я і викинув скривавлений шматок кудись в траву. Це ж треба, подумав я, джинси порвав, на хуя було п'яним туди лізти; я лаяв себе і лаяв своїх друзів, котрі мене на це підбили, теж мені, злився я, молодогвардійці знайшлись, комсомольці, блядь, на амурі.

Доросле життя захоплювало і відлякувало водночас. Одного дня я раптом починав розуміти, що світ не такий продуманий, як видавалось у сім років, що простір дозується кимось і що мені, так само як і решті, доведеться, очевидно, грати за вигаданими кимось правилами. Доросле життя кривлялось і гримаси його нічого доброго не віщували. Все, що видавалось зручним, надійним і обжитим, як мої воротарські рукавички, у дорослому житті виявилось не зовсім придатним і цілком необов'язковим. Відкривалось щось велике, темне й надзвичайно захоплююче, так ніби світло в кінотеатрі гасло і зараз мали показати щось жахливе, до чого я був зовсім не готовий, але від чого я нізащо б не відмовився. Минуле залишилось у шухлядах старих столів і на книжкових полицях, теплим порохом купчилось по фотоальбомах і зачитаних наскрізь журналах, воно зберігалось бойовими хокейними клюшками на антресолях і в гаражах, припадало пилом в шафах із одягом, де лежали светри і футболки, з яких я виріс. До нього ще можна було торкнутися, відчути пальцями його фубу тканину, проте хто б став цим займатись, напевне що ніхто. Наше доросле життя за якимось збігом обставин співпало з дивними і болючими речами, що відбувались навколо, і котрі, здавалося б на перший погляд, нашого дорослішання не стосувались. Але так сталось, що саме в цей гіркий і чутливий період, коли все в тобі рветься і зростається по новій, навколо нас відбулось щось подібне, і ми змушені були дивитись, як доросле життя знищувало нашу країну, як воно ламало наших батьків, як воно викидало з себе всіх зайвих і непотрібних, всіх, хто так і не зрозумів, що ж насправді відбувається. Чи корисний був цей досвід, думаю я тепер. He знаю, невпевнений, я загалом не згоден, що будь-який досвід є корисний, По-моєму це перебільшення, адже очевидно, що можна ціле життя прожити біля моря і не бачити потопельників. У наших територіальних водах натомість трупів ставало чимраз більше.

В останній рік навчання, ми з кількома друзями зламали замок і вилізли на шкільний дах. Зі зрозумілих причин вхід цей завжди був зачинений, що нас не влаштовувало. Ми знайшли пожежну сокиру, підсадили нею важкий навісний замок, двері відчинились, і ми по черзі зайшли. На даху жили птахи. Багато птахів. Вони сиділи на поперечних балках, вся підлога була всіяна їхнім пір'ям і гніздами. Вони сиділи довгими рядами, тісно притиснувшись одйе до одного і уважно нас розглядали. Ми рушили вперед, йшли обережно, аби не наступити на гціздо, давлячи кедами й кросівками сухе пташине лайно, змахуючи з обличчя налиплу павутину. Несподівано хтось наступив на стару дошку, яка під ногою в нього сухо тріснула. Це пролунало, як вибух. Птахи знялися в повітря, вони літали між нами густим натовпом, оминаючи нас і лише іноді задіваючи сво'ши крилами, гарячково шукаючи виходу, кидались із одного кута в інший, повітря враз наповнилось їхнім рухом, їхніми голосами, їх було так багаго, що ми здивовано зупинились і дивились знизу на цей простір, ущент заповнений птахами, вже тоді здогадуючись, що не так уже й часто трапляються такі згустки часу і такі ділянки простору, в яких було б так багато птахів, так багато друзів, так багато руху і спокою.

Роком пізніше, в Харкові, я потрапив на дивний концерт. Один мій знайомий ішову депутати, взяв у аренду великий концертний зал в центрі, повісив на сцені свій портрет і влаштував шарову забаву. Після концерту ми пішли в його партійний офіс, відзначати успішну акцію. Офіс знаходився на Сумській, його вікна виходили на театр. Ми пили цілу ніч, хтось засинав, хтось прокидався, десь під ранок я геж прокинувся і вирішив іти додому. Але двері офісу були зачинені. В кого були ключі, я не знав — усі спали. I тут я побачив інші двері, відчинив їх і вийшов на дах. Пройшов горищем, знайшов слухове вікно, проліз крізь нього і опинився під квітневим харківським небом. Була п'яташоста ранку, на дахах лежав свіжий туман, було порожньо, тихо і дах гримів під ногами усією своєю жерстю.

Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.

Частина третя Червоний даун таун

Готель харків

Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.

Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.

У кімнатах готелю харків добре ховати трупи, тут, в його старому корпусі, так багато кімнат і вони такі однотипні, що дирекція поза всяким сумнівом мала би постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватись від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, в барах і офісах, в холодному тілі готелю, котре пам'ятає далекі 50ті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, котрі проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, вже в 90х, зникаючи за держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить? Над ранок, десь між четвертою і п'ятою, в барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки і печально глушать водяру.