Підійшли до каплиці. Іван Тимофійович, косячи одним оком на Кортецького, відімкнув двері. Інвалід узяв з візка одну круглу штуковину і заліз усередину. Тут Іван Тимофійович помітив, що за штуковиною цією потягнувся якийсь тонкий мотузок.

Усі зайшли в каплицю. Інвалід пильно оглядався. Інші так само пильно стежили за ним.

– Пощастило вам узагалі-то, – мовив він. – Були б ви де ближче до Батьківщини – підірвали б вам давно все це християнство. У нас на боротьбу з опіумом динаміту не жаліють. Гаразд. Дайте з візка молоток! І свічку запаліть.

– Ми свічки даремно не палимо і сірники марно не витрачаємо. Вони ще прадідівські.

Андрій вискочив за молотком.

– Ось! – Кортецький простягнув коробку Івану Тимофійовичу.

Той запалив свічку й освітив каплицю.

Інвалід підійшов до середини іконостаса, витягнув з кишені гімнастерки цвях і забив його наполовину в дерев'яного розіпнутого Христа. А потім начепив на цвях круглу штуковину.

– Ну от, – задоволено видихнув він. – Тепер і ви почуєте голос Батьківщини… а то сидять у тайзі, а там мільйони помирають на фронтах…

– А як воно називається? – запитав Андрій, показуючи поглядом на круглу штуковину.

– «Сковорідка» – по-простому, а так – радіо, – пояснив інвалід. – Сьогодні запізно вже, а завтра заговорить, їй-богу, заговорить! Слухатимете, секто!

І Кортецький обвів місцевих жителів колючим зневажливим поглядом; тільки на Андрієві його погляд потеплішав:

– Ну все, я тут у вас переночую, а рано-вранці далі піду.

– Розташовуйся, божий чоловіче, – Іван Тимофійович закивав і вийшов із каплиці.

За віконцем у темряві, що настала, гудів дзвін, але було чутне й життя. Кричали птахи.

Інвалід, залишившись сам у каплиці, розстелив під іконостасом шинель і влігся на неї. Вже лежачи, він чиркнув сірником, і той, спалахнувши, освітив усі нутрощі тісної маленької каплички. Окинувши ще раз швидким поглядом стіни, Кортецький скривився і задмухнув сірник. Заплющив очі, але тут почув скрип дверей.

– Хто там?! – перелякано сіпнувся він, побачивши у розкритому дверному отворі жовту половинку місяця.

– Я це, – відповів тихий голос.

– Я – хто? – насторожено перепитав інвалід.

– Андрій.

– Ти чого прийшов? – Кортецький підвівся на ліктях.

– Запитати.

– Ну?

– А правда, що Батьківщина в біді? – тремтячим голосом запитав Андрій.

– Еге-е, – мовив із протягом інвалід. – У дуже великій біді, скрізь війна, фронт, а де немає фронту – там із голоду мруть. Погано.

– А Москва?!

– Ну, в Москві не мруть, звичайно, але й там погано. В оточенні вона. Я ось за Батьківщину ногу віддав. А тепер останні сили віддаю…

– А вранці ви куди?

– Далі. У мене ще три «сковорідки», присобачу їх де-небудь у людей, які нічого не знають, і назад рухатиму.

– А можна з вами піти? – Голос Андрія затремтів.

– А тебе твої сектанти не приб'ють, якщо зловлять?

– А ми до світанку, я знаю, як до річки вийти, а ні батько, ні брати цього шляху не відають.

– До річки – це добре… Але якщо підеш, треба буде тобі мене слухатись…

– Буду, – пообіцяв Андрій.

– Ну от, тоді перший наказ: усю ніч стерегти візок, а перед світанком розбудиш мене й рушимо.

– Добре, – кивнув Андрій.

– Ні-і, – перебив його інвалід. – По-військовому треба відповідати: «Слухаюсь!»

– Слухаюсь, – прошепотів Андрій.

– Добре, йди.

Андрій тихенько замкнув за собою двері й сів біля візка, спершись ліктем об ґанок каплиці. Згори світили зірки й гудів гудодзвін.

Андрій усміхнувся. Поки батько та брати дочекаються знамення, він буде вже далеко.

Спати не хотілося. Всю ніч спостерігав він за небом, і здалося йому, що зірки рухаються вслід за місяцем. А коли перед – промені сонця, що ще не показалося, розігнали морок, Андрій жваво звівся на ноги, зайшов до каплиці й, помолившись, розбудив інваліда.

– Як там нас ранок зустрічає? – Кортецький засовався, приходячи в рух.

– Добре, – відповів Андрій.

Інвалід підвівся, скрутив шинель, і вони вийшли. Зупинилися біля візка, де інвалід запхав шинель у мішок.

– Тепер ти котитимеш його, – сказав він. – Той, хто приходить пізніше, стає молодшим за званням.

Андрій кивнув, узявся за дві розбіжні дерев'яні ручки і спрямував візок до воріт. Інвалід закрокував поруч, оглядаючись на сонце й усміхаючись стриманою радістю. Вийшовши за ворота, вони на хвилинку зупинились. Андрій вклонився скиту, а інвалід обвів будівлі єхидним поглядом.