Тим часом точка на екрані ставала все ближчою. Я вже почав пізнавати місцевість, зображену на карті.

Вони, мабуть, уб’ють мене, думав я, розглядаючи непривітні мордяки круг себе. Можливо, спочатку катуватимуть, але потім точно приб’ють. А Тьомик навіть не знатиме, де шукати моє тіло. Ех, може, в останній момент гайнути навпростець через кущі? Однак мексиканці, немов прочитавши думки, оточили мене щільним живим частоколом, несвідомо (а може, й навмисно) відрізаючи всі можливі шляхи для втечі.

Зрештою настав вирішальний момент. Біла точка блимала в самому центрі блискучого екрану, а це значить одне — загублена вівця має бути в межах видимості. Принаймні, так думали селяни. У мене ж не було жодних підстав, щоб так думати, тому в горлі пересохло, наче в Сахарі, а пальці рук дрібно трусилися.

Наша процесія вибралася на відкриту галявину. Я вийшов трохи вперед, неначе якийсь пророк, тримаючи на руках кишеньковий навігатор й озираючи околиці. Я молився. Чи не вперше в житті я молився палко, щиро і гаряче. Переді мною простягалася відкрита прогалина; на півночі вона впиралася у громіздкі валуни, схожі на яйця давно вимерлого велетенського ящера, кожен з яких сягав щонайменше шести метрів у висоту; праворуч починався кипарисовий гай, за ним здіймалися безлісі пагорби; ліворуч на заході кучугурилися зарості колючого чагарнику, поміж якими теплий вітер закручував невеликі вихори з пилюки. Вівці не було.

— Де вівця? — грубо кинув хтось із натовпу.

Я мовчав, втупивши очі в безмежно синє небо над пагорбами на сході.

— Де вівця?! — донеслося вдруге. Цього разу значно настирливіше.

Можливо, це востаннє в житті я милуюся таким синім небом, подумалось мені. Якось так все по-дурному склалося… Я ще стільки всього хотів зробити у житті.

Грізний велетень, який вчора затіяв усю цю катавасію, схопив мене ззаду за сорочку і струсонув, наче щеня.

— Я питаю тебе, де…

У цей момент — о, люди, я ще довго не міг у це повірити! — сталося диво. Мої молитви були почуті! З чагарів на заході вискочила овечка! Та ж сама — щоб я луснув, курва! — овечка, яку вчора відпустили на всі чотири сторони. Певно, засумувавши за компанією людей, а може, просто впізнавши серед натовпу свого хазяїна, кудлата тваринка зраділо замекала і задріботіла в наш бік.

Високий мексиканець спантеличено хмикнув і відпустив мою сорочку. Всі інші скотарі хором ахнули від здивування. Хтось зааплодував. Однак, повірте, найбільше серед усіх був вражений я. Чорт забирай, у мене був один шанс на мільйон, що овечка опиниться саме в тому місці серед гір, куди вкаже примітивна програма на навігаторі, якийсь дурнуватий генератор випадковихточок на карті! Попри це — ось вона, вівця, переді мною! Можливо, це лиш примара, думав я, вималювана хворобливим мозком від нервової напруги? Якийсь час я боявся кліпнути, щоб тваринка не зникла. Однак вівця не щезала, незворушно пощипуючи суху травичку коло юрми вівчарів.

Нарешті я випростався, розправив груди і радісно усміхнувся сонцю. Неймовірні почуття переповняли мене. Щасливий порятунок, посмішка долі, благовоління всіх богів світу від Шіви до Кетцалькоатля — я просто не мав слів, аби описати те, що щойно сталося! Тепер я точно знаю: від долі не втекти! Якщо так було задумано, значить, так тому й бути!

Фермери один за одним підходили до мене, тиснули руку, плескали по плечу. Всі без винятку висловили бажання придбати мій чудо-навігатор. Сума замовлень вмить сягнула кількох десятків тисяч євро.

Втім, після приїзду в Оахаку, коли на офіційній угоді, згідно якої я зобов’язувався постачити GPS-навігатори для всього штату, за що фермери мали виплатити мені солідну компенсацію, вже майже стояли підписи, виявилося, що в мене немає паспорта, аби засвідчити особу і внести необхідні дані в контракт. Напруживши пам’ять, я пригадав, що залишив свій документ у наплічнику Тьомика, коли ми розлучилися кілька тижнів тому на півночі штату. Я проте не дуже переймався відсутністю закордонного паспорта, запевнивши своїх мексиканських колег, що мій напарник з дня на день має повернутися в Оахаку, після чого ми миттєво владнаємо всі справи з документами. Скотарі поставились до ситуації з розумінням і погодились почекати.

Спливали дні, але мій статурний білобрисий партнер так і не з’являвся. Вже давно минув той час, коли ми домовилися стрітися в Оахаці, а Тьомика все не було та не було. Зрозуміло, я хвилювався. Хоча, мабуть, більше сердився, ніж хвилювався.

Мексиканські скотарі також нервували. Вчора кілька чоловік прийшло до мене в номер і повідомило, що відмовляються купувати навігатори. Їх, мовляв, така затримка насторожує. Того ж вечора вони зібралися і поїхали додому. Через це я почав злитися ще більше.

Коли проминув ще один тиждень, а Тьомик так і не явився, фермери на чолі з велетнем-ватажком влаштували загальну нараду. Більшість уже втратили віру і стояли за те, щоб покинути ідею з GPS-навігаторами і забиратися геть. Утім, інша, трохи менша група на чолі з тим самим отаманом (який, певно, ще й досі знаходився під враженням експерименту з овечкою) радила ще трохи почекати або взагалі підписати угоду без мого паспорта. Зрештою після тривалих та експансивних дебатів авторитет кремезного скотаря переважив, і абсолютною більшість голосів селяни вирішили укладати угоду навіть за відсутності моїх документів. Про що мене мерщій повідомили.