воно досягає таких глибин і просторів, що сама собі здаюся пташиним пір'ям, яке ширяє у високості,

де не стає ні кисню, ні сили вдихнути його…

це плоть…

чи сором…

чи це не має імені,

але воно чудове і неповторне…

Твій орел дістає мене і тут, у піднебессі…

він клює дзьобиком квіти на полонинах і плаях, на пасіках і гостинцях мого тіла…

і гейзери солодких вод салютують із-під укритого мохом каміння —

і я ні за чим не жалію…

лише за тим, що так мало вродило квітів.

Ти спасаєш мої верхи і долини, як олень підсніжну травичку, ще не пахучу, та вже соковиту,

і вишукуєш незаймані галявини і яри, захмарені пахощами дурману і прибулих молок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзьоб гострий і лагідний.

Він, видобувши з мене то схлипи, то зойки, то зітхання, нарешті, мирно влягається у пахучій долині чорних троянд — і від радості чи з безсилля сам схлипує, як нагодоване немовля.

— …ти божественна… моє пташеня.

Сонні тумани пливуть над нами,

і я хочу сховатися в тобі…

згортаюся калачиком під боком, кладу твою руку собі на груди і, засинаючи, колишуся попід небесами…

І тулюся до грудей, як дитя до материної спідниці…

Таке не може тривати надто довго ні з власної, ні з чужої волі.

Але хай здійсниться в цю мить одне-одніське чудо…

і обірвуться усі телефони…

і заблокуються кордони і лінії урядового зв'язку,

відміняться міждержавні угоди і протокольні зустрічі…

оніміє діаспора і оглухне вітчизняний міщанин,

бо бачите — лежу в обіймах коханого чоловіка і люблю його несказанно…

і хочу вборонити від світу, ховаючи на своїх грудях, де не в'яне персик бажання і страху.

Боюся за нього, бо вірю в нього…

та повсюдно чатують шакали…

їхні ошкірені пащі проглядаються з-поза його спини навіть тоді, коли він неквапно сходить з трапа літака, а за ним сунуть червонощокі мордовороти охорони.

Розумію, що він не Ганді, та серце холоне щоразу, коли телекамери вихоплюють його обличчя в натовпі…

ікла шакалів націлені і з-під модерних краваток близького оточення і недальньої опозиції…

і звідусіль, звідусюди.

Він просив не брати до голови дурного. Та чи я можу, коли не маю віри ні в кого, зовсім ні в кого?

Коли довкіл стільки зради і підсиджувань?

Коли канати стосунків — нетривкі і корисні.

Уявна — і таки не зовсім безправна — булава принадніша за всі разом узяті земні чесноти,

її притягальна сила дужча за силу традицій, здорового глузду та людської честі…

її золотистий блиск виробив лише одну сталу традицію усувати чи знищувати, розтоптувати чи підминати кожного потенційного претендента на булаву кожним іншим потенційним претендентом.

Лягла би під колеса машини, в якій на тебе чатують хижаки.

Росла би підошовною квіткою під твоїми підошвами, коли б тобі було від цього легше.

Та ба… це лише політ жіночих неприборканих емоцій, а насправді я не знаю, як уберегти тебе.

Це бажання вище понад усі конституційні угоди і верховні вердикти.

Чую, як б'ється під рукою утомлене, але радісне серце,

як пахне сильне і пружне тіло,

як рівно і глибоко дихають груди —

і тулюся так близько, начебто хочу врости в душу.

Ми — два айсберги, що оголили потоплені глибини і пролилися золотими дощами млості одне на одного, сходячи ніжністю, як сходять кров'ю, —

безболісно, лише запаморочливо і сонно, на зелено-білих розводах гуцульського ліжника,

на краю чи посередині світу,

у мурашиному огромі людей,

в океані шепотів і пестощів.

Я потопаю у сні чи у забутті, як у вранішніх теплих молоках,

і крізь лінь і утому чую, що руки обгортають мене,

і ми засинаємо миттєво й одночасно,

літаючи понад землею і людьми, як не бувалі в неволі птахи…

…Поволі вибираюся зі сну — як натомлений злодій — тихо, крадькома водячи лиш очима по сутінковій кімнаті.

Боюся зрушити сон чоловіка, що спить, закинувши за голову сплетені руки.

Так сплять упевнені в собі люди. Дивлюся на нього майже побожно і благоговійно, чуючи, як хвиля ніжності вихлюпується з мене.