— Що в тебе на думці? — раптом спитала вона.

— Нічого особливого, — відповів я.

Вона пройшла трохи вперед і, присівши на краю доріжки, затяглася сигаретою. Я сів поруч.

— Ти завжди бачиш погані сни?

— Частобачу погані сни. Здебільшого про те, як сигаретний автомат не дає решти.

Усміхаючись, вона поклала долоню мені на коліно. Потім відсмикнула її.

— Напевне, ти не дуже хочеш про це говорити, чи не так?

— Просто про це мені нелегко говорити.

Вона кинула на землю недокурену сигарету й уважно роздушила її черевиком.

— Ти вважаєш, що не зумієш розповісти того, що насправді тобі хочеться сказати?

— Не знаю, — сказав я.

Залопотівши крильми, із землі злетіли і зникли, немов поглинуті безхмарним небом, дві пташки. Якийсь час ми мовчки дивилися туди, де розплилися їхні обриси. Потім сухою гілочкою вона намалювала на землі кілька візерунків.

— Коли я з тобою сплю, то часто почуваюся нещасною.

— Вибач, якщо я винен, — сказав я.

— Вина не в тобі. Й не в тому, що, обнімаючи мене, ти думаєш про іншу дівчину. Мені все одно… — вона раптом змовкла і повільно провела на землі три паралельні лінії. — О, я не знаю, що й кажу.

— Знаєш, я зовсім не хочу, щоб ти замкнулася у собі, — сказав я через хвилину. — Я й сам як слід не второпаю, що зі мною відбувається. Мені хочеться багато чого зрозуміти та неупереджено в усьому розібратися. Я не хочу ні надто високо літати, ні ставати надміру приземленим. Але для цього потрібен час.

— Скільки часу?

— Не знаю. Може, рік, а може, й десять.

Вона кинула прутик на землю і, вставши, обтрусила траву з пальта.

— А десять років тобі не здаються вічністю?

— Можливо, що так, — відповів я.

Ми пройшли через ліс до університетського містечка і, як завжди, у кімнаті для відпочинку, жували сосиски з булкою. О другій годині пополудні на екрані телевізора кілька разів з’являлася постать Юкіо Місіми [3] . Видно, з гучністю щось було негаразд, бо його голосу ми майже не чули, але це нас не обходило. Ми з’їли сосиски і випили ще по одній чашці кави. Якийсь студент, умостившись на кріслі, довго крутив ручкою гучності, намагаючись поправити звук, але потім зневірився і кудись зник.

— Я тебе хочу, — сказав я.

— Гаразд, — усміхаючись, відповіла вона.

І, засунувши руки в кишені пальта, ми поволі рушили до моєї квартири.

Коли я раптом прокинувся, вона безгучно плакала. Її маленькі плечі під вовняною ковдрою дрібно тремтіли. Я ввімкнув нагрівач і глянув на годинник. Була друга година ночі. Посеред неба плив білий-білісінький місяць.

Дочекавшись, коли вона перестала плакати, я скип’ятив воду і висипав у чайничок пакетик чаю для нас обох. Не було ні цукру, ні лимона, а тільки гарячий чай. Потім я запалив дві сигарети й одну передав їй. Вона затяглась і тут же випустила дим; так повторювалося три рази, аж поки вона не закашлялася.

— Слухай, тобі ніколи не хотілося мене вбити?

— Тебе?

— Ага.

— Чого ти про таке питаєш?

Затиснувши сигарету в зубах, вона потерла кінцем пальця повіку.

— Просто так.

— Ні.

— Справді?

— Справді.

— Чого б це я мав тебе вбивати?

— Авжеж… — насилу погодилася вона. — Просто я раптом подумала, що було б непогано, якби хтось мене вбив. Поки я міцно сплю.

— Я не з тих, хто вбиває людей.

— Невже?

— Мабуть, що так.

Сміючись, вона кинула недокурену сигарету в попільничку й, одним духом проковтнувши залишки чаю, запалила іншу.

— Я доживу до двадцяти п’яти, — сказала вона. — А потім помру.

Вона вмерла у липні 78-го у двадцятишестирічному віці.

Відчувши, що за моїми плечима зашипів компресор ліфта і двері зачинилися, я поволі заплющую очі. Збираю докупи шматки свідомості і роблю шістнадцять кроків по коридору до дверей квартири. Із заплющеними очима. Точно шістнадцять кроків — не більше і не менше. Від випитого віскі голова йде обертом, наче зіпсована гайка, в роті відгонить нікотином.

Та, хоч би як я сп’янів, можу із заплющеними очима пройти прямісінько, як по лінійці, шістнадцять кроків. Це наслідок багаторічного мимовільного самотренування. Щоразу, коли допиваюся до чортиків, випростовую спину, піднімаю голову догори й рішуче вдихаю легенями ранкове повітря із запахом цементного коридору. Потім заплющую очі й прямісінько проходжу своїх шістнадцять кроків через хмільний туман.