Шрифт:
Захопившись всіма цими смачними наїдками (після кількох днів дороги, коли ми живилися тим, що трапилося), я перестав звертати увагу на читання, яке тим часом святобливо тривало. Мою увагу до нього знову привернуло енергійне схвальне кректання Хорхе, і я зрозумів, що ми дійшли до місця, де завжди читають главу з Правила. Пригадавши, що він говорив пополудні, я зрозумів, чому Хорхе був такий вдоволений. Читець голосив: «Наслідуймо приклад пророка, який каже: я мовив — пильнувати я буду дороги своєї, щоб своїм язиком не грішити, накладу я вуздечку на уста свої, занімів я в мовчанні, замовк навіть про добро [84] . І якщо в цьому уступі пророк повчає нас, що іноді з любові до мовчання нам слід утримуватися навіть від дозволених розмов, то тим паче ми повинні утримуватися від розмов недозволених, щоб уникнути покари за сей гріх! — І далі: — А непристойності, дурощі і блазнювання осуджуєм навічно і повсюди, і не дозволимо, аби учень розтуляв уста, виголошуючи таку мову».
84
Див. Пс 39, 1.
«Це стосується й малюнків на полях, про які нині говорилось, — не стримавшись, тихим голосом зауважив Хорхе. — Йоан Золотоустий казав, що Христос ніколи не сміявся».
«Його людська природа цього не забороняла, — зауважив Вільям, — адже твердять богослови, що сміх властивий людині».
«Forte potuit sed non legitur eo usus fuisse» [85] , - відрубав Хорхе словами Петра Півчого.
«Manduca, jam coctum est» [86] , - шепнув Вільям.
85
Хоч і міг, але не написано, що так чинив (лат.).
86
Їж, уже спечене (лат.).
«Що це?» — спитав Хорхе, подумавши, що подали якусь нову страву.
«Ці слова, за Амвросієм, вимовив святий Лаврентій, лежачи на розжареній решітці і пропонуючи своїм катам перевернути його на другий бік, про це згадує також Пруденцій у "Peristephanon" [87] , - сказав Вільям з вельми святобливим виглядом. — Отже, святий Лаврентій умів сміятися і говорити сміховинні речі, нехай лиш для того, щоб принизити своїх ворогів».
«Це доводить, що сміх — це щось близьке до смерті і розкладання тіла», — буркнув у відповідь Хорхе, і мушу визнати, що відповів він як добрий логік.
87
Про [мученицькі] вінці (гр.).
Тут настоятель добротливо закликав нас до тиші. Тим часом вечеря закінчувалась. Абат підвівся і представив Вільяма ченцям. Він воздав хвалу його мудрості, розповів про славу і попередив, що йому доручено розслідувати смерть Адельма, тому він просить монахів, щоб вони відповідали на його запитання і звеліли своїм підлеглим в цілому монастирі чинити так само. Вони мають також полегшувати йому пошуки, аби лиш, додав настоятель, його прохання не суперечили правилам монастиря. Якщо ж так станеться, то належить звернутися за дозволом до нього, абата.
По закінченні вечері монахи налаштувалися йти на хори, на службу повечер'я. Вони знов накинули собі на обличчя каптури і вишикувалися напоготові перед дверима. Відтак вирушили довгою чередою, перетинаючи цвинтар і заходячи на хори через двері з півночі.
Ми вирушили разом з настоятелем.
«О цій порі замикають двері Вежі?» — спитав Вільям.
«Тільки-но челядники приберуть у трапезній та в кухні, бібліотекар зачинить всі двері, замкнувши їх зсередини на засув».
«Зсередини? А сам він як вийде?»
Абат пильно дивився на Вільяма якусь мить, а тоді спохмурнів на виду: «Звісно, в кухні він не спатиме», — мовив він різко. І приспішив крок.
«Гаразд, гаразд, — шепнув мені Вільям, — отже, є ще один вхід, але нам не вільно його знати. — Я усміхнувся, пишаючись його умовиводом, а він буркнув мені: — І не смійся. Як бачиш, в мурах сих сміх не тішиться доброю славою».
Ми ввійшли на хори. Світилися лише одна лампадка на дебелому бронзовому триніжку у два людські зрости. Монахи посідали мовчки на свої місця, а тим часом читець читав уступ з гомілії святого Григорія.
Тоді абат подав знак, і півчий затягнув «Тu autem Domine miserere nobis» [88] . Абат відповів «Adjutorium nostrum in nomine Domini» [89] , і всі хором заспівали «Qui fecit coelum et terram» [90] .
Тоді розпочався спів псалмів: Коли кличу, озвися до мене, Боже правди моєї; Хвалитиму Господа усім серцем своїм; Хваліте, Господні раби, хваліть ім'я Господа [91] . На хорах для нас місць не було, і ми відійшли у головну наву. І звідти ми помітили, як раптом у темряві з бічної каплиці виринув Малахія.
88
Помилуй нас, Господи (лат.).
89
Поміч наша в ім'я Бога (лат.).
90
Який сотворив небо і землю (лат.).
91
Відповідно, Пс 4, 1, Пс 9, 2 і Пс 113, 1.
«Слідкуй за цим місцем, — сказав мені Вільям. — Можливо, тут починається прохід, який веде до Вежі».
«Під цвинтарем?»
«Чому б і ні? Зрештою, якщо добре подумати, тут десь має бути оссарій, бо ж неможливо, щоб упродовж століть усіх монахів ховали на тому клаптику землі».
«То ви й справді хочете пробратися вночі в бібліотеку?» — перестрашено спитав я.
«До мертвих монахів, гадів і таємничих вогнів, мій добрий Адсо? Ні, хлопче. Я помишляв про це нині, та не з цікавості, а тому що хотів знати, як загинув Адельм. Тепер же, як ти вже знаєш, я схиляюся до логічнішого пояснення, і взагалі я б волів не порушувати тутешніх звичаїв».