Слабак він, подумав я насправді, просто слабак, цей іхній мажор, зірка коледжу, він просто обламався жити справжнім божевільним життям, спати в одному ліжку з двома такими само збоченими і мужніми в своєму збоченстві друзями, котрі ділили з ним презервативи і каву з молоком, котрі засинали, дихаючи з ним в унісон, як зі справжнім братом по зброї, братом no любові, братом по кров'яних згустках і потових залозах. Дуже легко відмовитись від спокуси йти поперек усталеної поведінки і замість викривленої, болючої і солодкої колективної любові вибрати стерилізований колективний спорт, у нашому конкретному випадку волейбол, ясно, що так простіше, замість того, аби спати зі своєю шістнадцятирічною подружкою, купувати їй протизаплідні пігулки і мити їй вранці волосся, куди простіше поступити в університет без іспитів, підв'язати благополучно зі своїм волейболом, перетворитись на середньостатистичного представника фашистського фомадянського суспільства і все своє подальше життя дрочити на глянцеві журнали, так простіше, ясна річ, більшість саме це й вибирають, саме така життєва поведінка чомусь і дотепер вважається нормальною, вона зрештою теж — поплаче, поплаче, але іспити складе нормально, вступить до університету, вийде заміж, працюватиме в офісі, народитьтаки своїх дітей, не маючи ані найменших сумнівів, від кого саме вона їх народила, бажаючи ці сумніви мати, але, на превеликий жаль, анітрохи їх не маючи.

Єдиний, хто міг із цієї ситуації вийти з гідністю, це чувак на кухні, той, який слухав Лу Ріда. Його я розумів, я б у цій ситуації теж слухав Лу Ріда, старий підар Лу Рід міг як ніхто інший розповісти, наскільки безнадійними бувають обставини навколо нас, міг пояснити, як вижити і як не впасти у відчай, коли втрачаєш друзів, коли твої друзі не витримують твого побутового драйву, не витримують того темпу, який ти задаєш, не витягують до рівня твоєї відірваності і асоціальності, зістрибують на ходу з підніжки вагона, який ти перед цим довго і наполегливо розганяв. Його, цього чувака, який пив від безвиході каву з молоком, саме і можна було зрозуміти — найгірше, коли людина, котру ти вважав братом по розуму і по безтямності, виявляється слабаком, не витримує тиску з боку нормального дорослого світу, підлаштовується під нього і замість того, аби разом із тобою весело трахати щоночі вашу спільну подружку, сидить у просякнутій підлітковим потом роздягалці і слухає дебільні розповіді своїх однолітків, які зовсім нічого не знають про темні й найбільш цікаві сторони цього життя, про аморальну виснажливу підліткову любов, якої він так соромиться і якої так наполегливо намагається позбутись, а позбувшись, довго сидить у порожній кімнаті, навіть не помічаючи, що разом із аморалкою зникла його здатність довіряти іншим, що система вміло й прораховано використала його м'язи і легені, що життя виглядає куди привабливіше, коли починаєш його змінювати під себе, що всі однокласники давно його залишили, самого в роздягалці, що чемпіонат, який видавався йому таким важливим, давно закінчився, а він так і не став чемпіоном, і вже ніколиніколи ним не стане.

7. George Harrison. Hear Me Lord.

Мій досвід спілкування з буддизмом обірвався разом із поразкою української революції 2001-го року. Речі, між собою не пов'язані, слід визнати, навіть уявити собі не можу велику жовтневу буддистську революцію, просто так випадково сталось, що в той самий час, коли нечисленні й розрізнені революційні маси щось собі намагались порадити із антинародним режимом, десь зовсім поруч, випадково, повторюся, час від часу з'являлися буддисти, для мене ті події так і залишились у пам'яті з сильним буддистським акцентом. Так сталось, що в 2000му я познайомився з харківською фомадою буддистів. Ми робили антивоєнний концерт, тоді саме почалась друга чеченська, і тут прийшли представники громади буддистів. Вони прийшли строкатим помаранчевочервоним піонерським загоном, тримаючись купи і намагаючись не відставати один від одного. Як у справжнього піонерського загону, в них були барабани, в які вони били довгими дерев'яними патичками, створюючи шум і хаос і розлякуючи на своєму шляху недовірливу харківську публіку. Дізнавшись про наш концерт, буддисти вирішили нас підтримати, сказали, що теж проти війни, запропонували свої послуги і показали фото свого гуру, котрий жив десь у Тибеті, але час від часу катався світом і боровся за ойкумену. В Україну гуру пускати не хотіли, буддистів це неабияк печалило, вони вбачали в цьому прояви режиму, так воно, що найгірше, й було. А чим ви можете допомогти? запитали ми буддистів. Ми можемо прийти, відповіли буддисти, і прочитати молитву за мир. А що за молитва? Буддисти швидко вишикувались у шеренгу, дістали свої піонерські барабани і хором закамлали.

Молитва за мир була складена російською мовою і відзначалась великою кількістю риторичних звернень і узагальнень. Загалом, молитва нагадувала текст присяги бійця радянської армії — мовляв, перед лицем товаришів по буддизму зобов'язуюсь боротись за мир і дбайливо ставитись до наданої мені в користування військової техніки. Тримались вони, як я вже сказав, групою, кожен окремо справляв досить неоднозначне враження, поодинці вони були схожі на молодих зеків, яких одягли в помаранчеві спідниці й примусили камлати молитву за мир. В їхніх очах релігійний вогонь відгонив рожевими відблисками шизофренії. Мені вони подобались.

Перед концертом до мене підійшов представник цього самого антинародного режиму, котрий у них там, в антинародному режимі, відповідав за роботу з релігійними фомадами. У вас що, будуть буддисти? строго запитав він. Так, будуть, відповів я. Що робитимуть? Камлатимуть, відповів я, себто будуть читати молитву за мир. Ага, сказав він стурбовано, за мир. А можна отримати текст молитви? Послухайте, сказав я йому, а ви, скажімо, перед пасхою теж вимагаєте від православної церкви текст молитов, типу там щоб переконатись, що Христос Воскрес і що жодних несподіванок цього року чекати не слід. Знаєте, він вирішив змінити тактику і довірливо до мене пригорнувся, я вас не розумію: ось ви боретесь з антинародним режимом, себто з нами — його голос звучав тепло і приглушено, сука гебешна, де вони цьому вчаться — але для чого вам буддисти? Ну, як для чого, я спробував відсунутись, вони за мир. Ну, я, припустімо, теж за мир, сказав він. Але ж ви не камлаєте? заперечив я. Все одно, я вас не розумію, продовжив він. Ось ви їх запрошуєте, а з них бабки треба збивати, хай платять, уроди, знаєте, скільки у них бабок? He знаю, признався я. Чувак скрушно похитав головою, з чого я зрозумів, що бабок у них до хуя.

Але дивно, подумав я — здається, він не любить представників буддистської громади, як він, цікаво, працює з іншими громадами, може, він їх теж не любить? Може, він атеїст? Або ще гірше — представник якого-небудь сатанистського культу, може, його призначили головним по роботі з релігійними громадами з огляду на його сатанистське минуле, подумали — у нас і без релігійних громад справ по горло, в нашому антинародному режимі, так що доручимо цю справу заслуженому сатаністу, вінто їм напевне дасть просратись, усім цим масонам. Так що, отримавши картбланш, він рішуче приступив до роботи, щоранку приходив у свій кабінет з мідною табличкою «Комітет по роботі з релігійними фомадами», де на столі лежали підручники з окультизму і сатанинська біблія, й починав прийом представників різних громад. Залишившись у кабінеті сам на сам із черговим адвентистом сьомого дня, він навалювався на беззахисну жертву, зв'язував її по руках і ногах і здійснював над її тілом різні ритуальні дійства з профілактичною, так би мовити, метою. Жертва нажахано кричала, представники інших релігійних громад, котрі сиділи в коридорі на стшьцях і чекали своєі черги, нервово пересмикували плечима, в останнього відвідувача він виривав печінку і серце, клав їх у великий поліетиленовий кульок із супермаркету таргет і з почутгям виконаного обов'язку йшов додому. А міліціонери на вахті віддавали йому честь і з повагою говорили — знову Іван Михайлович халтурку додому поніс.

Відкамлавши, буддисти вишикувались у колону й задоволено пішли додому. За ними довго відлунював барабанний бій.

Влітку наступного року вони знову з'явились і запросили мене в гості. Революція зазнала поразки, реакція святкувала цілковиту й беззаперечну перемогу, одне гівно навколо, всі ублюдки, всі продались антинародному режиму з його комітетчиками і сатаністами, друзі порозбігались, літо було довге, але осінь була вже десь поруч, десь зовсім поруч. Вони зателефонували і сказали, що відкривають ступу миру, запросили на відкриття. Ага, подумав я, ось хто не обламався, ось хто стійкий і непохитний, ось чий шиз не може вибити жоден режим, навіть такий антинародний, як наш. Мені сподобалось словосполучення ступа миру і я поїхав на її відкриття.

Те, що вони жили в піонерському таборі, мене зовсім не здивувало, все правильно, подумав я, все вірно — де ж їм ще й жити, як не в піонерському таборі, вони так нагадують піонерський загін, піонерську дружину імені верхньої чакри. Табір знаходився на території харківського лісопарку, за совка він належав якомусь заводу, зараз завод збанкрутував, табір розвалився і його захопили буддисти. Захопили і спробували там окопатись. Антинародний режим, а головним чином знайомий нам уже сатаніст Іван Михайлович, повели з ними рішучу боротьбу, намагаючись вибити їх з території піонерського табору в густий сосновник або взагалі на територію дружньої нам російської федерації. Буддисти тримались стійко, а для міцності духу побудували на території піонерського табору ступу миру і запросили на її відкриття представників змі та дружніх організацій. Я, так виходило, був представником дружньої організації, хоча я й сам не знав — якої саме.