Шрифт:
«І фра Дольчино», — насмілився я, бо мені кортіло більше довідатися про того, чиє ім'я я кілька разів чув напередодні.
«Він помер, і помер так само негідно, як і жив, бо теж прийшов запізно. Та й що ти про це знаєш?»
«Нічого, тому й питаю…»
«Я б волів ніколи про це не згадувати. Маючи до діла з деякими так званими лжеапостолами, я міг спостерігати за ними зблизька. Сумна історія. Вона б посіяла сум'яття тобі в душу. Вона й мене кинула в сум'яття, і моя неспроможність сказати, чия тут правда, тебе б ще більше збентежила. Це історія чоловіка, який скоїв несосвітенні речі, бо втілив на практиці те, що проповідували йому всі ці святі. У певну мить я перестав розуміти, хто тут винуватий, мене немов… немов затуманив дух спорідненості, яким дихали два ворожі табори — табір святих, які проповідували покаяння, і табір грішників, які втілювали його в життя, часто коштом інших… Та я мовив про інше. А може, й далі про те ж: коли доба покаяння добігла кінця, потреба в покаянні стала потребою в смерті. І ті, хто вбивав збожеволілих покаяльників, віддаючи смерті те, що їй належить, запрагли подолати правдиве каяття, яке породжувало смерть, і покаяння душі замінили покаянням уяви, ваблячи до надприродних візій страждання і крові, називаючи їх «свічадом» правдивої покути. Свічадом, яке дає змогу посполитим — а подеколи й ученим — ще в цім житті уявно пережити муки пекла. Щоби — кажуть вони — ніхто не грішив. У сподіванні, що страхом можна стримати душі від гріха і не допустити бунту».
«І тоді справді ніхто не грішитиме?» — спитав я схвильовано.
«Залежить, що ти маєш на увазі під гріхом, Адсо, — сказав мені учитель. — Мені б не хотілося бути несправедливим до людей країни, в якій я живу вже кілька років, але мені здається, що італійський люд не відзначається великою чеснотою, і якщо не грішить, то лише зі страху перед якимсь бовваном, якого вони часто-густо називають ім'ям святого. Вони більше бояться святого Себастіяна чи святого Антонія, ніж Христа. Якщо хочеш зберегти якесь місце у чистоті, щоб його не запаскуджували сечею, як це італійці повсюди роблять, наче собаки, варто лиш повісити над ним образок святого Антонія з дерев'яним патиком, і він прожене усіх тих, хто хоче до вітру. Отож завдяки своїм проповідникам італійці ризикують повернутися до давніх забобонів. Вони більше не вірять у воскресення тіла, а страхаються лише тілесних страждань і напастей, тому дужче бояться святого Антонія, ніж Христа».
«Але ж Беренґарій не італієць», — зауважив я.
«Байдуже, я маю на увазі атмосферу, яку церква і проповідницькі чини поширили на цьому півострові і яка звідси шириться далі. І дісталася вона навіть до цієї шанигідної обителі, населеної усіма цими вченими монахами».
«Бодай би вони принаймні не грішили», — не здавався я, готовий задовольнитися хоча б цим.
«Якби ця обитель була speculum mundi [107] , ти б уже мав відповідь».
«А вона ним є?» — спитав я.
107
Дзеркалом світу (лат.).
«Щоб існувало дзеркало світу, треба, щоб світ мав якусь форму», — завершив розмову Вільям, занадто з-філософська, як на мій отрочий розум.
Другого дня ЧАС ТРЕТІЙ,
де вибухає сварка між простаками, Аймар з Александрії на щось натякає, а Адсо розважає про святість і екскременти диявола. Відтак Вільям з Адсом повертаються у скрипторій, Вільям бачить дещо цікаве, утретє бесідує про дозволеність сміху, але в кінцевому підсумку не може роздивитись те, що хотів би
Перед тим як піднятись у скрипторій, ми зайшли до кухні, аби щось перекусити, бо ми ще нічого не їли, відколи прокинулись. Я одразу підкріпився кухлем гарячого молока. Велика плита з південного боку вже палала, мов кузня, а тим часом в печі пікся хліб на цілий день. Двоє козопасів розкладали тушу тільки-но забитої вівці. Поміж кухарів я постеріг Сальватора, який усміхнувся мені своїм вовчим ротом. Тут я побачив, як він бере зі стола рештки вчорашньої курки і крадькома тицяє їх козопасам, а вони ховають їх у свої кожухи, задоволено гигикаючи. Але це помітив і головний кухар, який збештав Сальватора: «Ото вже мені келар з тебе, — сказав він, — ти маєш порядкувати монастирськими дібрами, а не тринькати їх!»
«Вони ж Filii Dei [108] , - сказав Сальватор, — Йсус казав-бо, зчините для него те, що зчините для одного з цих вбогих!»
«Братчик чортів, мінорит смердючий! — гаркнув на нього кухар. — Ти вже не серед своєї голодраної братії! Про те, щоб давати дітям Божим, подбає абатове милосердя!»
Сальватор спохмурнів на виду і, вкрай сердитий, обернувся: «Жаден я тобі не братчик-мінорит! Я'сьм монах Sancti Benedicti [109] ! Merdre a toy [110] , богомиле гівняний!»
108
Діти Божі (лат.).
109
Святого Бенедикта (лат.).
110
Тут: Іди до дідька (спотв., фр.).Фарс «Убу-король» французького драматурга Альфреда Жаррі (1873–1907), якого вважають предтечею театру абсурду, починається власне зі слова merdre(насправді такого слова У Французькій мові нема).
«Від богомила чую, і богомилка та сучка, яку ти граєш тут по ночах прутнем своїм христопродавчим, плюгавче один!»
Сальватор притьмом вигнав козопасів і мимохідь кинув на нас стурбований погляд: «Брате, — озвався він до Вільяма, — оборонь свій чин, що моїм не є, повідж йому, що filios Francisci [111] не суть христопродавці! — Відтак шепнув мені на вухо: — Олжа се, тьху», — і сплюнув на землю.
Кухар грубо виштовхав його за двері і зачинив за його спиною двері. «Брате, — шанобливо сказав він Вільямові, - я не говорив зле про ваш чин і про святих людей, які до нього належать. Я розмовляв з цим лжеміноритом і лжебенедиктинцем, а він ні риба ні м'ясо».
111
Діти Франциска (лат.).
«Я знаю, звідки він прийшов, — примирливо мовив Вільям. — Але тепер він — такий самий чернець, як і ти, і йому теж належиться братня пошана».
«Але він пхає носа туди, де не треба, бо його захищає келар, і він сам вже став вважати себе келарем. Порядкує в абатстві і вдень, і вночі, мовби все це його!»
«Чому вночі?» — спитав Вільям. Кухар махнув рукою, мовляв, він не бажає говорити про нечестиві речі. Вільям більш нічого його не питав і допив своє молоко.
Моя цікавість розпалювалася все дужче й дужче. Зустріч з Убертином, поголоски про Сальваторове і келареве минуле, дедалі частіші натяки на братчиків і міноритів-єретиків, які я чув у ті дні, небажання учителя розповісти мені про фра Дольчина… Вервечка образів у моїй голові почала складатися в картину. От, приміром, бувши в дорозі, ми принаймні двічі бачили процесії флаґеллантів. За першим разом місцева людність дивилась на них, як на святих, за другим разом пішов поголос, що вони єретики. А то були ті самі люди. Вони ходили процесіями по вулицях міста, пара за парою, прикриті лише у соромливих місцях, позбувшись будь-якого почуття стиду. Кожен з них мав у руці шкіряний бич, яким вони били себе по спині до крові, щедро проливаючи сльози, немовби своїми очима бачили страсті Спасителеві, і жалібним співом благали Господнього милосердя і помочі від Богородиці. Не лише вдень, а й уночі, запаливши свічки, у зимову студінь, великими натовпами ходили вони навколо церков, простиралися в покорі перед вівтарями, а попереду йшли священики зі свічками і корогвами, і були то не лише посполиті чоловіки й жінки, але й шляхетні матрони, купці… Чинились тоді великії діла покаяння, крадії віддавали награбоване, інші теж визнавали свої злочини…