– От і чудово. Тільки ти не подумай, що Рита Львівна таке вже чудовисько. Вона насправді лагідна, хоч усіх і б'є.

– Усіх? – здивувався наш головний герой.

– Ага.

– І мене?

– Ну, цього я не знаю. Мене – б'є, Риму свою – як Сидорову козу, Вєру Куйбіду…

– Кого?

– Вахтерку нашу.

– Яку ще вахтерку?

– Ну, я думав ти вже встиг з нею познайомитися. Унизу сидить, біля парадного входу. Віра Євсеївна Куйбіда.

– Ви хотіли сказати Марія Федорівна Корф? Це ваш консьєрж, тобто, перепрошую, concierge.

– Консьєрж, кажеш, тобто, перепрошую, concierge? От Куйбіда! Знову за старе, – змахнув руками Артур. – Ти їй, того, не дуже довіряй. Вона ще та! До речі, як і Рима – теж туди ж.

– Себто туди? – перепитав наш головний герой, вказуючи неушкодженим пальцем у бік вікна.

– Ага, – простодушно закивав Артур, – усі вони туди ж. Ну, добре. Немає часу цвірінькати, Рита Львівна знову всипле за затримку. Все, зачиняйся.

Артур, згинаючи свою високу стать у поклонах і щебечучи привітання з новосіллям, вийшов, а наш головний герой, зачинивши за диваком у сітчастому блайзері двері, впав на вихолоджене, вкрите ворсистою ковдрою ліжко й засумував.

Це був його перший день у столиці. Попереду на нього чекали неймовірні пригоди та сенсаційні звершення. Не довго сумуючи, наш головний герой, виснажений і роз'ятрений новими дивакуватими знайомствами, заснув. І снилося йому, що він посварився з батьком, а потім вибіг на вузенький міст, на якому тільки і встиг що прокричати: «Любі батьки, я завжди любив вас!» – а потім стрибнув униз, до безкінечного потоку автомобілів.

Від чого прокинувся наш головний герой, так і не було встановлено. Ходять чутки, що ніхто ніколи достеменно і не встановить причин пробудження нашого головного героя. Версій, які натикалися одна на одну й змагалися у своїй імовірності, було дві. Перша – неабияке відчуття голоду, яке охопило, немов простудна бацила, весь його організм. Друга – телефонний дзвінок, що був прямою профанацією сну як інституту спокою. Що правда, а що ні – на даному етапі розвитку повісті неважливо. Але знаємо напевно – дзвінок був, і на нього відповів наш головний герой.

– Слухаю вас, – мовив він у слухавку.

– А я – вас, – відповіли на тому кінці грайливим чоловічим голосом.

– Не зрозумів.

– Це Ніколай. Дійшли чутки, що в нас поселився новий мешканець, і я вирішив перевірити зв'язок. Тепер бачу, точніше, чую, що все гаразд.

Наш головний герой почухав око.

– Ну, це добре. Отже, ви і є той самий Ніколай, до якого я маю звертатися у складних ситуаціях?

– Ага, це я. Тільки не у всіх складних ситуаціях, а виключно в тих, що стосуються сантехніки. А тебе як звати? Це мені для статистики.

«Для статистики? – подумав наш головний герой. – Для якої ще статистики? Яке відношення моє ім'я має до яких би то не було статистичних даних? Це що, розмір, зріст, вага, вік, соціальне становище?»

– Алєу! – прокричав Ніколай. – Ти заснув?

– Вибачте, задумався. Я тут. Так що, власне, ви хотіли?

– Ім'я. Твоє ім'я!

Раптом щось затріщало, пролунав лускіт, скрегіт, якісь сонорні шипіння, короткий «клац», зв'язок розірвався.

– Алло! Алло! – марно намагався докричатися наш головний герой.

Знову пролунав дзвінок.

– Ніколай? – запитав наш головний герой.

– Ага, це я, – грубуватим голосом відповів Ніколай. – Бачу, точніше, чую, а ще точніше – взагалі не чую, що зв'язок таки хріновенький. Чуєш? Ти мене чуєш?

– Чую.

– Добре. Поки нас не викинуло, немов гайки на узлісся, слухай мене уважно: я стосовно проблем, які можуть виникнути. Ти мене уважно слухаєш?

– Так-так, уважно, – відповів наш головний герой, відчуваючи хвилю роздратування, що почала підійматися від щиколоток до шиї.

– Значить, пояснюю: я відповідаю за сантехніку, – ледь не погрозливо кричав Ніколай. – Але перш ніж мені телефонувати – добре подумай. Я обслуговую шістнадцятиповерховий будинок, на кожному поверсі – вісім квартир, і якщо кожна паскуда телефонуватиме мені з дріб'язкового приводу – я розірвуся на частини, і баста, не буде у вас сантехніка. Тому для тебе особисто розказую: під умивальником стоїть вантуз. На поличці коло дзеркала – прокладки та всякі шайбочки-гаєчки, у шухляді на кухні – розвідний ключ. Руки в тебе є? Якщо тримаєш слухавку – значить, є. От і працюй. Все ясно, чувак?

– Ясно, – відповів наш головний герой з такою силою роздратування від тону, яким говорив Ніколай, та його нечуваного амікошонства, що десь на балконі задеренькотіли шибки. – Все ясно! – прокричав наш головний герой.

– От і добре! Ще одне прохання: коли розмовлятимеш зі мною наступного разу, не чухай око – я цього не люблю. Тепер уже точно все добре! – радісно вигукнув Ніколай.

– Не добре! – фальцетом заверещав наш головний герой. – Тепер вислухайте мене: я не збираюся…

В цей час у слухавці щось знову затріскотало, щось почало шипіти й видавати неприємні какофонічні звуки.