— Кота?

— Я тримаю кота.

— І що?

— Якщо я не зможу його комусь залишити, то нікуди не поїду!..

— Притулків для домашніх тварин у твоєму районі скільки завгодно.

— Мій кіт — старий і немічний. Якщо на місяць його посадити у клітку — він здохне!

З трубки долітав виразний — цок-цок-цок! — стукіт пальців об дерев’яний стіл.

— То що?

— Хочу, щоб ви взяли його до себе додому. Сад у вас просторий, тож для одного кота, гадаю, місце знайдеться.

— Це неможливо. Шеф ненавидить котів, а, крім того, у саду збираються птахи. З’явиться кіт — їх уже нічим не привабиш.

— Шеф непритомний, а мій кіт — не настільки спритний, щоб ловити птахів.

Пальці ще кілька разів постукали по столу, а потім зупинилися.

— Гаразд. Я звелю забрати кота водієві — завтра о десятій.

— Я приготую консерви і пісок для туалету, щоб вистачало на якийсь час. Звертаю вашу увагу — коли вони скінчаться, купите такі самі, бо іншої марки він не їсть.

— Подробиці краще викласти моєму водієві безпосередньо під час зустрічі. Здається, я вже тобі казав, що не маю вільного часу.

— Я хотів би мати справу з однією особою. Щоб було чітко відомо, хто несе відповідальність…

— Відповідальність?…

— Іншими словами, я хочу сказати, що ви нічого не дізнаєтеся від мене — навіть якщо вівця знайдеться — у тому разі, коли за моєї відсутності кіт пропаде або здохне.

— Гм-м-м!.. — вимовив чоловік. — Ну, гаразд. Ти трохи помиляєшся у своїх здогадах, але в тебе як дилетанта зовсім непогано виходить. Диктуй поволі — я записую.

— Жирним м’ясом не годуйте. Бо все виблює. У нього зуби слабі, а тому — нічого твердого. Вранці давайте молоко та одну банку консервів, увечері — жменю сушених анчоусів, м’ясо або сирні палички. Пісок намагайтеся змінювати щодня. Загидженого піску він не зносить. Пронос у нього буває часто, і якщо за два дні не пройде — напоїть кота ліками, які припише ветеринар.

Сказавши це, я прислухався до шурхоту ручки на тому кінці телефонної лінії.

— Що далі?… — запитав чоловік.

— У вухах у нього короста завелася, а тому щодня прочищайте вуха тампоном, змоченим оливковою олією. Він цього не зносить, а тому пручатиметься. Будьте уважні — не пробийте йому барабанних перетинок. Якщо вам псуватиме настрій те, що він дряпатиме меблі, щотижня обрізуйте йому кігті. Можна звичайними гострозубцями. Гадаю, бліх у нього немає, але, на всякий випадок, іноді мийте його шампунем проти бліх. Такий шампунь продається у зоомагазині. Після миття витріть кота насухо рушником, розчешіть щіткою і лише потім посушіть феном. Бо інакше застудиться…

У трубці було чути шурхіт ручки по паперу.

— Ще що?..

— Та, мабуть, досить і цього.

Чоловік перечитав записане у трубку. Запис був бездоганний.

— Все правильно?

— Просто чудово!

— Ну, то бувай! — сказав чоловік і поклав телефонну трубку.

За вікном зовсім стемніло. Я порозпихав по кишенях джинсів дрібняки, сигарети і запальничку, взув тенісні кеди і вийшов надвір. Зайшов у знайому закусочну по сусідству і замовив курячу котлету з булочкою. Поки її готували, я сидів і під музику з нової платівки братів Джонсон потягував пиво. Братів Джонсон замінив Біл Візерз, і під його мелодію я з’їв курячу котлету. Потім під «Зоряні війни» Мейнарда Ферґюсона випив каву. А проте відчуття, що я наївся, не з’явилося.

Коли зі столу прибрали чашку з-під кави, я опустив у щілину рожевого телефонного апарата три десятиієнові монети і набрав домашній номер мого компаньйона. Трубку взяв його старший син, учень початкової школи.

— Добрий день! — сказав я.

— Добрий вечір! — поправив він. Я глянув на годинник — хлопець був правий.

Незабаром підійшов сам компаньйон.

— Ну, то як усе обійшлося?

— Зараз можна розповідати? Часом не відриваю тебе від вечері?

— Відриваєш, але це не має значення. Вечеря — так собі, а твоя розповідь, напевне, буде цікавіша.

Я розповів йому в загальних рисах про зустріч з чоловіком у чорному костюмі. Про велетенський автомобіль, простору садибу і старого Шефа на порозі смерті. Про вівцю не згадував. Бо не думав, що він мені повірить, та й розмова могла затягтися. Тож, природно, моя розповідь здалася йому нісенітницею.

— Повна нісенітниця! — сказав компаньйон.

— Розумієш, так вийшло, що про дещо я мушу мовчати. Бо як усе розповім — неприємностей не обберешся. А в тебе ж родина… — при цих словах я згадав його чотирикімнатну квартиру з непогашеним кредитом, дружину, хвору на гіпотонію, двох його не за віком розвинутих синів. — Такі от, друже, справи.