Сєрому заманулося відібрати у нас гроші. Я знав, що у Хіппі в кишені було трохи більше тисячі – пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.

Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись – я маленький і сірий – до бордюра.

– Ти шо, пацанів не уважаєш? – задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:

– Нема часу, ми дуже спішимо.

Повітря згустилось.

Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: “БІ-ЖИ”.

Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.

– Щяс я тобі найду чяс! – Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.

Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці – це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.

– Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?

Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.

– Ти шо, пацанів не уважаєш, да? – перепитав він. – Чюєш, Сєрий?

– Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? – Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:

– О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?

Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперід. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.

– Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?

Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.

– Ти шо, курва, кітаєц який-та?

– Не маю ні купона.

– Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.

Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.

– Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.

Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім... Мені раптом стало усе пофіґ. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився углиб парку.

Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом впивалося у вуха.

Я петляв поміж дерев, поки не почав конати – печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою і голосно, задихаючись, крикнув навздогін:

– Тобі піздєц того літа, чюєш? ТИ ВЖЕ ТРУП!

І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.

Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.

За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.

– Міську, то я! – озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.

– Міську, нам труба цього літа.

У мене були такі ж передчуття.

Якщо вас це часом зацікавило, скажу відверто: пса з перебитими ногами мені не було шкода ні на грам.

Я боявся його. Він уже гнався за мною разів зо три. Двічі наздоганяв і дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швів. Довелося пройти курс уколів проти сказу (а вони в живіт – усі двадцять!), мама приїжджала сваритися з Федьковими старими, за що я дістав наднормово.

Пригадується, тоді я втікав від Дюка до річки, але перечепився на березі за корч і на кілька секунд розпластався на річковому камінні, німо волаючи від болю. Пес за той час ухопив мене на ногу. На моє щастя, у вечірній темряві я побачив Хіппі, що виходив із-під мосту вбрід по річці, із закоченими штанами, в’єтнамками в руках та цигаркою між зубами. Він швидко кинув капці на берег і вихопив із води перший-ліпший камінь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, і той з гарчанням відскочив. Ми жбурляли у відкриту пащеку каміння, патики, намул, тримаючи його на відстані. Несподівано почувся свист і “Дюк, ка мнє!”. Я звів очі й побачив, що та дурна скотина Фєдя стояв увесь цей час на мості й стежив за нами. Дюк, роздратований камінням, здивовано потупцював до господаря.

Улітку Фєдя щовечора випускав Дюка побігати. Тому ввечері налякані діти бігли додому, тримаючись поблизу дерев, на які можна було б вилізти й перечекати атаку звіра.

Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.

Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше – самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.