Під душем я мився обережно, намагаючись не замочити розбите обличчя. Дія новокаїну поволі слабла, але біль чомусь тішив мене. Бо, зрештою, хто, як не я, пустив усе собаці під хвіст? Ми втратили титул чемпіонів, зупинили колесо спортивного щастя (наша збірна в її теперішньому складі досі не знала поразок), розвіяли легенду про непереможного Дейві Джонстона. Може, й не я один був винен у всьому, але тоді, в душовій, я винуватив тільки себе.

У роздягальні я не застав нікого. Певно, хлопці вже повернулися до мотелю. Поспішили вшитися — щоб не бачити мене, не розмовляти зі мною. Зовсім прибитий, відчуваючи бридку гіркоту в роті, я поскидав у торбу свої манатки і вийшов.

Мало, ой, як мало уболівальників Гарварда стоїть під непривітним небом штату Нью-Йорк!

— Як щока, Берретте?

— Дякую, містере Дженкс.

— Тобі б тепер шматок м'яса, га? — озивається інший знайомий голос. Глас Олівера Беретта III. Впізнаю Старого Не-хи-хи — хто ще, крім нього, міг би порекомендувати мені таку давно забуту всіма примочку на підбите око?

— Дякую, тату,— відповідаю.— Лікар уже про все подбав,— і показую на бинт, що приховує дванадцять швів доктора Селзера.

— Я маю на увазі біфштекс, а не примочку, сину.

За вечерею між нами відбувся черговий діалог із серії «я йому про цибулю, а він мені про часник». Починаються вони із запитання: «Ну, як тобі ведеться?» й завершуються словами: «Якщо маєш якісь бажання...»

— Ну, як тобі ведеться, сину?

— Добре, дякую.

— Щока болить?

— Та ні, терпіти можна.

А боліла ж то вона вже нелюдськи.

— Може, показати тебе в понеділок Джеку Веллсу?

— Немає потреби, тату.

— Все-таки спеціаліст...

— Корнеллський лікар теж не ветеринар,— сказав я.

Батько, як усі сноби, обожнював «спеціалістів», «знавців» та інших осіб із «загальновизнаним авторитетом», а я намагався вгамувати його запал.

— Шкода,— зауважив Олівер Берретт III, удаючись до вельми рідкісної в його уста іронії.— Бо роги тобі таки обламали!

Мені лишалося тільки кивнути. (Може, він сподівався, що я ще й засміюся?)

А потім я подумав: чи не прихований у батьковому дотепі натяк на те, що я негідно поводився на льоду?

— Ти хочеш сказати, що я поводився сьогодні як баран?

Він був явно потішений запитанням, бо не так часто чув їх від мене. Але відповів ухильно:

— Не я, а ти заговорив про ветеринарів.

Після цього я вирішив заглибитись у вивчення меню.

Коли подали гаряче, Старий Не-хи-хи взявся читати мені одне зі своїх прісних казань, цього разу про перемоги й поразки. Він зауважив, що ми втратили титул (який ти спостережливий, тату!), але в спорті найголовніше не перемога, а технічність, швидкість, сила. Вловивши у батькових словах парафразу олімпійського девізу [9] , я зрозумів, що після цього прозвучить заклик до олімпійського спокою — мовляв, що таке, зрештою, титул чемпіонів Нової Англії на тлі Великого Спорту? Але лізти на його Олімп мені не хотілось, тому я відбувся належною кількістю відповідей типу «Авжеж, тату» й «Атож, тату», не вдаючись до поширених речень.

Далі розмова кружляла, як погано запущена дзига, навколо батькової улюбленої (а для мене — гіршої за оскому) теми: мої плани.

— Скажи, Олівере, ти не одержував листа від керівництва юридичного факультету?

— Розумієш, тату, я ще не вирішив остаточно, потрібен мені цей факультет чи ні.

— Мене цікавить інше: чи потрібен ти керівництву факультету.

Що це — знов іронія? Мені, в усякому разі, не смішно.

— Ні, тату. Я від них нічого не одержував.

— Я міг би подзвонити Прайсові Зіммерманну...

— Ні! — Я аж підскочив.— Будь ласка, не треба, татуню!

— Йдеться не про тиск,— звів брови О. Б. III.— Я б тільки поцікавився.

— Татуню, я хотів би одержати запрошення звичайним шляхом. Так само, як усі, не інакше.

— Гаразд. Я розумію тебе. Гаразд.

— Дякую, татуню.

— Зрештою, з твоїми даними ти маєш усі шанси поступити туди і звичайним шляхом,— додав він.

Не знаю, чому це так, але О. Б. III примудряється відтоптувати мені мозолі навіть тоді, коли хвалить мене.

— На своїх титулах я туди не в'їду,— відповів я.— В них немає хокейної команди.

Спитаєте, навіщо це самоприниження? Я й сам не знаю. Може, воно спричинене тим, що він геть протилежної думки про мене.

— Ти маєш не тільки ці дані,— сказав Олівер Берретт III і вчасно поставив крапку.

Вечеря була така ж нікчемна, як і наша розмова, з тією хіба різницею, що я заздалегідь знав: булочки принесуть черстві, а от угадати, яку ще тему піднесе мені батько — не міг.

— А взагалі, існує ще Корпус миру,— ні сіло ні впало зауважив він.