— Ну ясно! — кричала вона. — Давно треба було здогадатися! Ти ж ніколи так добре не прибираєш!

І всипали мені тоді не хіло: за чужих людей без нагляду вдома, за співучасть у прогулювальному злочині і за невивчені формули з фізики за компанію.

Кропива сиділа зі мною за останньою партою, де й належало сидіти всім двієчникам і таким специфічним казусам, як ми. А втім, у нас навіть очкарик-Тороус, відмінник і апологет ненависних математик, сидів подалі від вчительського столу. Прямо перед нами він сидів. Умнічок Тороус. Круто було катати в нього контрольні й самостійні з алгебри-геометрії (не проти ночі будь вони згадані). А ще він давав відкусити від свого бутерброда з салом і часником. Національна школа, ням-ням.

Найбільшою мрією Кропиви було — отримати дозвіл викладати ноги на парту.

— За кордоном всі так давно роблять! — заявляла вона, елегантно простягаючи праву ногу аж Тороусу під спину. Відтак Кропива зображала розкутість і комфорт, нахилившись над своєю героїчною ногою, вона ялозила по ній руками. Все це, ясно, на перервах. Або на уроках, які вели практиканти.

Мене ці Кропив’ячі понти страшенно виводили з себе. Але я нічо їй не казала. Мені ставало так соромно, що я просто виходила з класу і йшла на ничку до їдальні закусювати ніяковість олійним пиріжком неосяжної тьоті Ані. Навряд чи коли ще в житті мені доведеться десь зїсти щось шкідливіше і смачніше. Жодна фуа-гра в закритому клубі-ресторані не посяде в моїх мріях місця, яке займає цей жирнючий, наповнений варенням, капустою, картоплею або субстанцією на ймення «лівер» пиріжок. Лише у рідкісні хвилини вдавалося побути з ним сам-на-сам. Як правило, поряд виринав хтось із однокласників і казав своє трикляте:

— Дай вкусити.

Причому, в моєму власному виконанні ця фраза не здавалася мені такою аж нестерпною. А Кропива десь навчилася виразу, що перебивав гидкістю навіть її позу з виставленою на парті ногою в радянських сіро-коричневих хлопчатобумажнихколготах.

— Чюєш, шкальни манєту! — казала вона. І додавала зрозуміліше: — Маєш копійки?

Копійки то ми мали. Але ж у кожного була своя стаття жучення грошей: хтось збирав на комп’ютерну гру, а хтось на собаку, як я. Харчування в школі забезпечувалося за рахунок слабохарактерних однокласників. Ці святі мученики віддавали нам, хамовитим, свої гроші на пиріжки і свої бутерброди, коли грошей в них не було. Ми чесно збиралися їм все до копійки повіддавати, і, варто зазначити, приступи порядності нам бували притаманні.

Ще ми з Кропивою могли розводити однокласників на музейні експонати для того самого музею. З людини передбачалася одна одиниця якогось предмету старовини чи мистецтва. Інколи хтось приносив по дві-три одиниці. Тоді за діло бралася Кропива.

— Чюєш, Петя! — казала вона Петращуку. — Давай ми скажемо, шо то ти приніс мисочку, а ми з Карпом глечик і граблі.

— Нє-е, Кропива, чо це я мисочку, а ви мої ж глечик і граблі?!

— Ну добре вже, жадюга. Давай, ти граблі, а ми глечик і мисочку.

— Ну… А з якої це статі я вам маю це давати? — роздуплявся тут Петращук, що його збираються надурити, щоби отримати за рахунок його експонатів собі п’ятірки в журналі.

— Ну, бо Карпа тобі дасть французьку скатати! — отямлювала його Кропива, і Петращук вже не мав, що заперечити.

З французькою в нас у класі була повна катастрофа. Елітний «А» клас вчив, ясне діло, англійську. А ми, як атщєпєнци, французьку. По старій пам'яті про стандарти галицької класичної гімназії? Проте, крім «Комон тепель тю?» і «Жумапель Василь», учні мало що могли з себе вичавити. Кропива трохи відрізнялася від середньостатистичної більшості, та все одно читала французькі тексти українськими буквами легше, ніж в оригіналі. Я не знаю, яку треба мати надлюдську витримку й пам’ять, яке дике бажання зберегти свій мозок ненатрудженим, щоби, як мої однокласники, записувати українською транскрипцією те, що я їм диктувала французькою, потім цю хуйню зазубрювати напам’ять і прикидатися перед вчителькою, що читаєш з оригіналу. Мені здавалося, легше було би просто сісти й роздуплитися в правилах читання.

Вчительку під шумок теж колись хтось назвав був Жума. Все від того ж всенародно зрозумілого «Жумапель».

Іронія долі полягала в тім, що купа цих дітей в майбутньому поїдуть на заробітки до Франції. Прибирати, класти плитку. Бо апельсини жителі Західної України збирають в Португалії. А в Італії дивляться за старими маразматиками. Кропиві судилася Франція. Купа років тамтешнього проживання і далі навчання в університеті в тому віці, коли я про свій університет вже давно забула. Але це все в майбутньому. І його ми з Кропивою уявляли собі явно не таким у той час, коли крали лопату.

— Там точно ніхто не живе? — підозріло оглядала я хатину на галявині.

— Та нє, ніхто! — стверджувала Кропива. — Тільки баба одна деколи ходить. Відьма.

— Та ну — аж таки відьма!

— Та кажу тобі. Тихо… Ану пішли.

І ми покралися через плоти до тої хати. Трава навколо стояла некошена, висока. І більше за відьму варто було боятися гуцулів, що, побачивши, як ми толочимо сіно, без будь-яких докорів сумління відірвали би нам наші мудрі голови.

Вікна хати справді були забитими. Навколо стояло купа всяких причандалів, не таких уже й древніх у своїй більшості: тарілки, миски, гребінці, глечики, ножиці… Коротше, якби викинути деякі непевні речі, всю цю хату можна було переносити в кабінет історії. Тільки де би взяти екскаватор.

— Ну шо, беремо? — питає Кропива.

— А я знаю? Во, гребінь нармальний. Старий, вроді…

— Давай. — Кропива запхала гребінь в целофановий кульок з написом «Фірма „Взуття“».