Цятка виявилася човном, повним гітлерівців.

– Харитонов! – через силу вигукнув Грицак. – Принеси з кубрика ящик гранат!

Рудобородий, хитаючись, зашкутильгав до кубрика. Приніс ящик і запитав:

– А навіщо?

– Ворожа атака. Причепи прапор до радіощогли! Стій! Відставити!.. Ні, чіпляй!

Харитонов терпляче дослухав до кінця і виконав наказ. Тепер і він уже бачив невелику шлюпку з десятком німецьких матросів, які ледве ворушили веслами в їхньому напрямку. На ворожу атаку це було не схоже, тим паче, що, наблизившись до метрів трьохсот, вони щось закричали і замахали руками.

– Либонь, здаються! – самовдоволено мовив старший матрос.

Німці знову взялися за весла, а один із них підняв у руці автомат, до дула якого було прив'язано білу ганчірку.

– Раз, два, три… – рахував німців Грицак. – Вісім гадів і жодного офіцера…

– Вір капітулірен! – хрипко закричав один із німців.

– Це добре… – кивнув старший матрос.

Німці опустили весла на воду метрів за десять від борту баржі й напружено-вичікувально дивилися на двох радянських матросів, один із яких видався їм дуже дикого вигляду та вдачі, а другий, гладко поголений, який тримав автомат за ремінь, не викликав явного занепокоєння. Німці неголосно порадились і почали на очах у Грицака й Харитонова кидати у воду свої автомати.

Грицак опустився навпочіпки біля гранатного ящика і, зіщулившись, спостерігав за ворогами, що напрошуються в полон.

– Треба їм щось крикнути… – Харитонов обернувся до командира.

– Не треба, – відрізав Грицак. – Їхня батьківщина нам скаже спасибі!

Він намацав у ящику гранату, натреновано зірвав чеку і метнув гранату просто в човен.

– Лягай! – крикнув він, падаючи на палубу.

Харитонов упав долілиць.

Вибух здійняв угору воду, дерево й людей. Поряд із головою Харитонова дзвякнув осколок, ударившись об залізну палубу. Харитонов розплющив очі й побачив, що це не осколок – перед ним лежав відірваний вибухом палець із золотою обручкою. Рудобородий зажмурився й тут же відчув у роті гіркий присмак – занудило. Постарався стриматись, але не зміг. Відповз до борту й перегнувся. Коли трохи відпустило, Харитонов підвівся й подивився на всі боки. По рожевуватій воді плавали уламки шлюпки. Грицак спокійно сидів на палубі та, позіхаючи, поглядав на свого підлеглого.

– Гаразд. Біс із тобою, йди спати! – мовив він.

– Навіщо ти?.. – загальмовано запитав Харитонов, не дивлячись на Грицака.

– Для справедливості. Якщо нам не можна здаватися в полон, то чому їм можна?! Потім, їх вісім, а нас – двоє… А якби вони дізналися, що гвинта немає і що нас тільки двоє, – нам би кінець. Ну подумай, що нам із ними робити у відкритому морі? Йди спати! Стій!

Грицак звівся на ноги, розігнув спину й уважним поглядом пройшовся по палубі.

– Ось що, – сказав він незвично м'яким голосом. – Зніми з радіощогли прапор і йди спати!

Цієї ночі в небі з'явився чорний дирижабль і повільно, вимкнувши мотор і користуючись попутним вітром, пролетів над сплячою баржею в кудизавгодному напрямі…

Штиль тривав і наступного дня. Харитонов спав у кубрику вже другу добу, але старшому матросові Грицаку не хотілося його будити. Він гуляв по палубі й навіть мугикав собі щось під ніс. Місця для прогулянки було, звичайно, замало, але зате він мав усі права вважатися тут хазяїном і капітаном.

Грицак зупинився біля борту, окинув хазяйським поглядом горизонти, потім подивився собі під ноги і, побачивши відірваний палець, скривив губи, змахнув правою ногою – і полетів людський осколок у воду, блиснувши на прощання обручкою.

– Ну, ось і я послужив справі перемоги! – постарався якомога самовпевненіше мовити старший матрос.

Прозвучало доволі переконливо. Грицак заспокоївся, провів долонею по щоках, перевіряючи, чи не пора голитися. Відразу ж кольнула неприємна думка, що протестувала проти рудої бороди Харитонова. Грицак прогнав її, цілком усвідомлюючи її правоту і власне безсилля. Він уявляв собі, в якому саме випадку руда борода Харитонова принесе йому прикрості. Статися це може тільки несподівано, коли раптом випливе на їхню загублену баржу яке-небудь наше судно і перший його офіцер, піднявшись на палубу, вліпить йому, Грицаку, стягнення за відхилення від норм дисципліни і статуту. Добре було б побачити це судно заздалегідь, аби Харитонов устиг зголити свою «саперно-лопаткову», як він її сам називає. Немає нічого гіршого, ніж командувати земляками, особливо, якщо ти з ними разом виріс. До них просто не доходить, що ти їхній командир і в твоїх силах вирішувати їхні долі, нагороджувати їх і карати. Як тільки наші знайдуть баржу, треба буде звернутися з рапортом про заміну молодшого матроса. Нехай кого завгодно дають, хоч якута, який плавати не вміє, але головне – щоб він його вперше бачив.

Тієї ночі в небі з'явився чорний дирижабль. Вимкнувши мотори, він летів над морем у кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку стояла велика картонна коробка, що вміщувала більше тисячі пачок сигарет «Друг».

Ніч була напрочуд спокійною.

Наелектризована морська гладінь нагадувала суцільну злітну смугу.

Лише високо в небі, там, де перед грозою літають дирижаблі, віяв легкий вітерець. Нешкідливий і такий, що не несе з собою нічого, окрім потоків теплого повітря.

Природа відпочивала, і не вірилося, що її відпочинок триватиме довго, не вірилося, що люди не втомляться жити у мирі й тиші.

Але ж дійсно не було для них ніколи ні миру, ні тиші. Те, що може дозволити собі природа, – людство собі не дозволяє.

І тієї ночі лише відсутність людини створювала тишу і мир. І навіть творіння людини, що залишилося без свого Творця, виглядало природним продуктом природної еволюції птахів.

І не було нічого дивного в тому, що творіння людини само по собі, без свого Творця, змогло піднятися набагато вище за людину. І змогло прижитися в небі, немов птах або хмара.