Який цей світ - Влад Марія Миколаївна

– Ти вкалічіла, що не годна кавулю свою затримати?

– Не кричіть, таже оводи кусають - корова вирвалася і лиш один кукурудзок з'їла, небагато шкоди, - відповіла Васюта, хотіла, як ліпше.

– Ти ще пискуєш? Винна і пискуєш? Тобі парубки в голові, а не корова. Ади яка єс задобра, така аби тобі доля було, абес у дівках посивіла, щезни та пропади сперед мене!.. розходилася в своїй лютості багачка, аж хустка упала з голови, аж слиною захлинулася.

Васюті лишилося схилити голову і винувато потягнути Лисуню до стайні. Вона було дівчина смисловита, хоч у школу багато не ходила через нестатки, але зазвичай щовечора перед сном обдумувала прожиту днину. Вона відразу вловила, що не в качані скипів гнів багачки, то була тільки ключка, якої давно шукала Юрчиха, аби вибештати її, біданку, перед сусідами: багачку мучила ревнива заздрість, що до Васюти хилився мельників син з Ріжна. Багацький парубок віз конем мливо перед вікон Юрчишиних, а за конем ружею цвіло лице оцеї старчучки. Парубок згірдливо привітався до Юрчихи, а на її доньку-одиначку, що сапала з мамою бараболю, і не глянув, дарма та показала усі свої жовті зуби легіневі. Він зумисне так повівся, аби довести Васюті, що він ні на котру, крім неї, не дивиться. Юрчиха собі добре це зарубала і не могла дочекатися нагоди із себе все витрутити.

А в чому Васюта була винна? Вона понесла ґілетку кукурудзи у Рожен, бо в Розтоках не було млина, і хіба що брести на Буковину. Якраз у горах упали плови і була повінь, то Лазирчучка справила дівку у Рожен. Та ледве двигала великі бесаги, по оба боки повні зерна, але на кого мала сподіватися неня підірвалася на чужих деньках і вже пару років нічого тяжкого не підоймала.

У млині було завізно. Доки дійшла її черга, стемніло. Заки змололося, то й зовсім поночі зробилося. Васюта прислонилася за двома тюдівськими молодицями у самім куті комори головою на бесаги з мукою, а плечі прикрила кептариком.

Вдосвіта схопилася тихенько витягнути мливо з-поза сплячих жінок, коли хтось хап її тяжкі бесаги, як легеньку торбину, і махом надвір. Вона за ним. А там під млином і кінь, осідланий дерев'яною різьбленою тарницею, і парубок кучерявий жмуриться та всміхається ладує на коня бесаги.

– Поїхали, поки дєдя сплять. Я й так мав до тети на Луги заїхати, то заодно тобі завезу - ти ж розтіцька?

– Ти відки знаєш?
– все, на що спромоглася з раптових подій Васюта.

– Я тебе десь уже видів. Відай у церкві. Так, таки у церкві. Ти фану тримала, і тобі з голови хустка все стягалася, а ти поправляла, а я тебе запам'ятав. Ти була в зеленій шовковій хустці і в дуже файних черевиках - так чи не так?

– Ходім, як маєш іти, - відказала Васюта, але вже голос зраджував її вона такого файного леґiня ніколи ніде не виділа.

Цілу дорогу, зо три кілометри, Васюта ішла за конем, а незнайомий парубок вів того коня, висвистуючи коломийок.

– Не хочеш сказати, як називаєшся? озирнувся понад гнідого леґінь.
– Ти щось геть встидлива, хоть заплати якось мені, що везу мливо, скажи, як називаєшся.

– Та як - Васюта, - дівчина ніби встидалася свого імені.

– Та файне ім'я, най би мені жінка так називалася, - невгавав парубок.
– А мене дєдик охрестив Дмитром, бо я на Дмитрія родився.

Парубок вже частіше озирався, а Васюта все більше ховалася поза коня, але і так було видно, як горіли карі каганці під віями.

Під чуркалом, уже на межі Ріжна з Розтоками, Дмитро здоймив бесаги і напоїв коня та й пустив під обіч попасти.

– Та не бійся, я не їм дівок. Ти йшла за конем, то він міг тебе вдарити, а я ані брикаю, ані кусаю.

З усього видко було, що дівчина йому вдалася, і він придумав дорогу до розтіцької тети, лиш би з Васютою поговорити.

– До церкви в неділю прийдеш?

– Я кожної неділі ходжу.

– І я буду. Наш піп геть слабий, то ми ходимо до Тюдева, а я все до тети навідуюся, та таки більше люблю в Розтоках, там...

"...там певно, дівки кращі" - подумалося Васюті, але Дмитро усміхнувся, гейби вивудив її докір і докінчив:

– Там старіша церква і файно співають. А ти чия така?

– Яка?
– таки цікавість пересилила сором.

– Сама знаєш... Як чічка.

– Уже ходім, похнюпилася Васюта. Ще хтось побачить, що вона з парубком вистоює - ото буде...

– Най ще кінь підпасе. Куда спішиш?

– Неня згризеться, де я.

– Скажи, що мельників син не пускав цілу ніч.

– Побійся Бога таке казати...

– А що тут лихого? Леґіні з дівками мусять якось запізнатися, бо як мають свататися? Що так, як колись, стариня висватувала, а парубок нареченої до шлюбу і не видів?

– Ходім, гай вже йдемо, бо робітна днина, нема часу на пусті бесіди.

– Ти що не сподобала, що я про сватання чи про що?
– все вільніше розбалікував і потрясав кучерями на безхмарне чоло, раз у раз усміхаючись до дівчини та не спускаючи з неї очей.

– Про яке ти сватання?

– Та просто. Або що? Якби я тебе сватав, ти би за такого мельникового півня не згодилася?

Вдарив, як блискавка. Вона мало не впала. Притулилася до скали і кусала губи, і без того вишневі.

Дмитро не гадав відступати. Раз відважився, то вперед. Він притулив свою руку до її грудей, ніби лікар, ніби хотів дослухатися дівочого серця - що там воно скаже. А відтак ніжно натягнув губи і цмокнув у розгублені вуста майже зомлілу дівчину, що безпорадно втискалася у кам'яну стіну. Їй відняло мову, і він вибачливо відступив, висадив одним махом ношу на коня і очима попросив Васюту: іди коло мене, не гнися за конем, не він, а я тобі пара, не він, а я тебе собі уподобав...