«А хіба Фрідріх в Сицилії не прийняв прихильно спіритуалів, яких прогнали були з Умбрії, і хіба мінорити не вимагають, щоб імператор, яким зараз є Людовік, поклав край дочасній владі папи і кардиналів?»

«Єресі, або ж божевіллю, властиво викривляти щонайправедніші думки і повертати їх так, щоб наслідки їхні були супротивні законові Божому і людському. Мінорити ніколи не вимагали, щоб імператор вбивав інших кліриків».

Тепер я знаю, що він помилявся. Бо по кількох місяцях Баварець запанував у Римі, і Марсилій разом з іншими міноритами вчинили з вірними папі ченцями саме те, чого вимагав Дольчино. Цим я не хочу сказати, що Дольчино мав рацію, то радше Марсилій теж схибив. Але я замислився, особливо після пополудневої бесіди з Вільямом, чи могли посполиті, які приставали до Дольчина, бачити невідповідність між гаслами спіритуалів і тим, як їх здійснював Дольчино. Хіба не в тому його вина, що він застосував на практиці ідеї, які люди, відомі своїм православ'ям, проповідували в суто містичному сенсі? Може, саме в цім вся різниця? Може, святість в тім і полягає, щоб очікувати, коли Бог дасть нам те, що обіцяли його святі, і не намагатися досягти цього земними середниками? Тепер я знаю, що так воно і є, і знаю, де схибив Дольчино: не можна змінювати порядку речей, хоч треба палко уповати на його зміну. Але того вечора я був у полоні суперечливих думок.

«Зрештою, — говорив мені Убертин, — ознакою єресі завжди є гординя. Року 1303, у другому своєму посланні Дольчино призначив себе верховним головою згромадження апостолів, а своїми намісниками призначив ту мерзосвітню Марґариту (жінку), Лонґіна з Бергамо, Федеріка з Новари, Альберта Карентіна та Вальдерика з Бреші. І почав маячити про вервечку майбутніх пап, двоє з яких, перший і останній, мають бути добрими, а двоє, другий і третій — лихими. Перший — то Целестин, другий — Боніфацій VIII, про якого словами пророка можна сказати: "Твоє горде серце тебе завело в оману, тебе, що живеш у розщілинах скалистих [175] ". Третього Папу не названо, але то немов про нього Єремія сказав: "Ось він, неначе лев [176] ". І лева — яка ганьба! — Дольчино впізнав у Фрідріхові Сицилійському. Четвертого Папу, за словами Дольчино, ще ніхто не знає, і то має бути той святий, ангельський Папа, про якого говорив авва Йоахим. Він, мовляв, буде Божим обранцем, а тоді Дольчино разом з усіма своїми людьми (на той час їх було вже чотири тисячі) одержить благодать Святого Духа, який оновить церкву аж до кінця світу. Але за ті три роки, що передують його пришестю, має бути вичерпане все зло. Що й намагався робити Дольчино, приносячи війну повсюди. Натомість четвертим Папою — і з цього видно, як нечистий збиткується зі своїх слуг, — був власне Климент V, який оголосив хрестовий похід проти Дольчина. І цілком слушно, бо у своїх посланнях Дольчино тепер вже обстоював теорії, які ніяк не можна було примирити з православ'ям. Він твердив, що римська церква — то блудниця, що не слід коритися священикам, що всяка духовна влада вже перейшла до секти апостолів, що лиш апостоли становлять правдиву церкву, що апостоли можуть скасовувати шлюб, що ніхто не буде спасенний, якщо він не належить до секти, що жоден Папа не може відпускати гріхів, що не треба платити десятини, що життя без обітів досконаліше, ніж життя з обітами, що посвячений храм не кращий для молитви, ніж стайня, і що поклонятися Христові можна не лише в церквах, а й в лісах».

«Він і справді все це говорив?»

«Звичайно, щодо цього нема сумніву, бо все це він писав. Але, на жаль, він допустився ще гіршого. Отаборившись на Лисому Урвиську, він почав грабувати селища в долині, чинив набіги, щоб поповнити свої запаси, одне слово, розпочав справжню війну проти поблизьких селищ».

«І всі селища стали проти нього?»

«Невідомо. Може, дехто й підтримував його, я ж казав тобі, що він устряг у заплутаний клубок місцевих звад. Настала зима року 1305-го, одна з найсуворіших за останні десятиліття, і всюди навколо лютував великий голод. Дольчино послав своїм послідовникам третє послання, і ще чимало людей пристало до нього, та життя там ставало нестерпним, голод був такий, що вони їли м'ясо коней та інших звірів і варили сіно. Багато хто від цього помер».

«То проти кого вони воювали?»

«Єпископ Верчелійський поскаржився Климентові V, і той оголосив хрестовий похід проти єретиків. Для всіх, хто візьме у ньому участь, було видано необмежену індульгенцію, прикликали й Людовіка Савойського, ломбардійських інквізиторів, архиєпископа Міланського. Чимало людей взяло на себе цей хрест і виступило на допомогу мешканцям Верчеллі та Новари, прибули люди навіть з Савойї, з Провансу, з Франції, а верховодив усіма єпископ Верчелійський. Між авангардами обох військ раз у раз відбувалися сутички, та Дольчинові укріплення були неприступні, і цим поганцям вдавалося якось діставати допомогу».

«Від кого?»

«Він інших нечестивців, гадаю, адже багатьом з них цей розсадник безладу був по мислі. Наприкінці року 1305-го єресіярх, однак, був змушений покинути Лисе Урвисько, залишивши поранених та хворих. Він перебрався на терени Тріверо, де окопався на горі, яку тоді називали Дзубелло, а відтоді й надалі — горою Ребелло, сиріч Бунтівничою, бо тепер вона стала твердинею бунтарів проти церкви. Одне слово, не можу розповісти тобі про все, що там діялося, але коїлись там страшні душогубства. Та врешті заколотників примусили здатися, Дольчина та його людей спіймали, і вони цілком слушно скінчили на огниську».

«І прегарна Марґарита теж?»

Убертин зиркнув на мене: «Ти запам'ятав, що вона була гарна, правда? Кажуть, вона й справді була вельми вродлива, і чимало місцевих вельмож хотіли одружитися з нею, щоб врятувати від вогнища. Та вона не захотіла і загинула непокаяною разом зі своїм непокаяним полюбовником. І хай буде це тобі наукою — стережись Вавилонської блудниці, навіть якщо вона постає у подобі прегарного створіння».

«Але тепер скажіть мені ось що, отче. Я прознав, що монастирський келар, а з ним, може, й Сальватор, стріли колись Дольчина і пристали до нього…»

«Помовч і не суди поспішно. Я запізнався з келарем у монастирі міноритів. Це й справді було після історії з Дольчином. У ті роки, ще заки ми вирішили шукати прихистку в чині святого Бенедикта, чимало спіритуалів провадило неспокійне життя і мусило покинути свої монастирі. Не знаю, де бував Ремиґій до того, як я зустрів його. Знаю лиш, що він завжди був добрим монахом, принаймні під оглядом ортодоксії. Що ж до іншого, то, на жаль, плоть наша слабка…»

«Що ви маєте на увазі?»

«Тобі не годиться цікавитися такими речами. Та зрештою, оскільки ми про це заговорили, а ти маєш вміти відрізняти добро від зла… — він ще трохи вагався, — скажу тобі, що тут, у цій обителі, я чув поголоски, буцім келар не спроможний опиратися певним спокусам… Але все це обмови. Ти маєш навчитися навіть не думати про таке. — Він знов пригорнув мене до себе, міцно обнявши, і вказав на статую Богородиці: — Ти мусиш збагнути, що таке любов, чиста, мов сльоза. Ось та, у кому жіночість вознеслась на вершини. Тому про неї можна сказати, що вона прекрасна, як молода з Пісні Пісень. У ній, — мовив він, і лице його освітила внутрішня радість, яка раніше освітлювала абатове лице, коли той говорив про самоцвіти й золото свого священного знадіб'я, — у ній навіть тілесна врода є знаменням краси небесної, і тому скульптор прикрасив її всіма оздобами, які личать жінці. — Він показав мені на делікатні груди Богоматері, високо й тісно стягнуті корсетом, шнурівкою якого гралися рученята Дитяти. — Бачиш? Pulchra enim sunt ubera quae paululum supereminent et tument modice, nee fluitantia licenter, sed leniter restricta, repressa sed non depressa [177] … Що відчуваєш ти перед прегарним сим видивом?»

Я сильно почервонів, відчувши, як всередині у мені запалав вогонь. Убертин, мабуть, теж відчув це, а може, помітив палахкотіння моїх щік, бо відразу ж додав: «Але мусиш навчитись відрізняти вогонь надприродної любові від млості чуттів. Це нелегко навіть святим».

«А як впізнати праведну любов?» — тремтячи, спитав я.

«Що є любов? Ніщо на світі — ні людина, ні диявол, ані жодна інша річ — не вселяє в мене стільки підозри, як любов, адже вона проникає в душу глибше, ніж будь-що інше. Ніщо інше не займає і не зв'язує серце так, як любов. Тому душа, коли не має зброї, щоб усмирити її, заради любові западає в страшну руїну. Гадаю, якби не Марґаритині спокуси, Дольчино не занапастив би себе, а якби не розпусне і свавільне життя на Лисому Урвиську, бунт його причарував би куди менше людей. Пам'ятай, я маю на увазі не лише лиху любов, якої, звичайно, всім слід уникати як диявольської мани. Сповнений великого страху, я маю на увазі й любов праведну, що спалахує між Богом і людиною, між ближніми. Часто буває, що двоє або троє людей, чоловіки це чи жінки, любляться сердечно і живлять одне до одного особливу прихильність, тому й прагнуть завжди бути разом, а чого прагне одна сторона, того хоче й друга. Зізнаюсь тобі, що подібне почуття живив і я до тих чеснотливих жінок, Ангели і Клари. І навіть це високодуховне і присвячене Богові почуття теж гідне докору… Бо навіть любов душі, якщо вона не озброєна, а переживається з надмірним запалом, призводить до згуби або ж сіє сум'яття. О, любов має багато властивостей, душа спершу нею зворушується, а відтак занедужує… А потім відчуває правдивий пал божественної любові, і волає, і стогне, і стає немов камінь, кинутий у піч, який розпадається на вапно і тріщить під огненними язиками…»