«Так! Я питав тебе про те, як живеться тамтешнім людям, бо нині в бібліотеці я розмірковував над проповідями для жінок Гумберта Романця, а зокрема над розділом Ad mulieres pauperes in villulis [205] . Там він твердить, що жінки ці через своє злиденне становище більше від інших схильні до плотського гріха, і мудро каже, що вони peccant enim mortaliter, cum peccant cum quocumque laico, mortalius vero quando cum Clerico in sacris ordinibus constituto, maxime vero quando cum Religioso mundo mortuo [206] . Ти ліпше від мене знаєш, що навіть в таких святих місцях, як монастирі, полуденний біс не втомлюється спокушати. Цікаво, чи ти, маючи зносини з селищанами, не прознав часом, що хтось із ченців, не доведи Господи, схиляв якихсь дівчат до блуду».

Хоч мій учитель і сказав це майже неуважним тоном, читальник цих рядків, мабуть, зрозумів, як ці слова занепокоїли бідолаху келаря. Не можу сказати, чи він зблід насправді, але я був такий впевнений, що він зблідне, що й справді побачив, як він пополотнів.

«Якби я про щось таке прознав, то вже б давно розповів абатові, - смиренно відповів він. — Зрештою, ці відомості, певно, потрібні тобі для розслідування, тому якби мені довелося щось дізнатися, я не змовчу про це перед тобою. Ба навіть зараз, оскільки ти мені пригадав, з приводу твого першого запитання… У ніч, коли загинув бідолаха Адельм, я ходив по дворі… розумієш, була тут одна історія з курми… до мене дійшли чутки, що хтось з ковалів унадився по ночах до курника. То ж тієї ночі мені трапилось побачити — здалеку, заприсягтися не можу, — як Беренґарій вертався до опочивальні, йдучи вздовж хорів церкви, і схоже було, що він вийшов із Вежі… Мене це не здивувало, бо поміж ченцями вже давно ходили чутки про Беренґарія, може, вони дійшли й до тебе…»

«Ні, розкажи».

«Гаразд, як це сказати? Беренґарія підозрювали у тому, що він живить пристрасті, які… не личать монахові…»

«Ти, може, натякаєш, що він мав зносини з селищанками, як це я тебе питав?»

Келар зніяковіло кашлянув і цинічно посміхнувся: «Ні-ні… мова про ще недобропристойніші пристрасті…»

«А чернець, який тілесно втішається з селищанками, живить натомість пристрасті, які можна назвати хоч трохи добропристойними?»

«Я сього не казав, але ти сам знаєш, що ієрархія існує як серед чеснот, так і серед провин. Плоть може підлягати спокусам природним і… спокусам протиприродним».

«Ти кажеш, буцім Беренґарій відчував плотський потяг до людей своєї статі?»

«Я кажу, що ходив такий поголос про нього… Я розповів тобі це, щоб довести свою щирість і добру волю…»

«Я вельми тобі вдячний. І погоджуюсь з тобою, що содомський гріх куди гірший від інших форм розпусти. Проте, щиро кажучи, розслідувати такі речі мені не до вподоби…»

«Все це дрібні грішки, навіть якщо і правда», — з-філософська мовив келар.

«Авжеж, Ремиґію. Усі ми грішники. Я б нізащо не шукав соломини в оці брата, бо надто боюся, що у моєму оці — ціла колода. Але буду тобі вдячний, якщо ти розповідатимеш мені про всі колоди, які побачиш. Так ми зможемо зайнятися великими і товстими колодами, залишивши соломинки на волю вітрів. То скільки, ти казав, має кусень?»

«Тридцять шість квадратних стіп. Але не хвилюйся. Коли захочеш про щось дізнатись, приходь до мене. Вважай, що маєш у мені вірного друга».

«Таким я тебе і вважаю, — мовив Вільям гаряче. — Убертин казав мені, що колись ти належав до мого чину. Я б ніколи не зрадив колишнього побратима, особливо нині, коли тут очікують на прибуття папського посольства на чолі з великим інквізитором, відомим тим, що він спалив чимало дольчиніян. То, кажеш, кусень має тридцять шість квадратних стіп?»

Келар не був дурнем. Він вирішив, що не варт більше гратися у кота з мишею, а поготів тому, що він зрозумів, що за мишу тут він.

«Брате Вільям, — мовив він, — бачу, ти знаєш набагато більше, ніж я думав. Не зрадь мене, і я тебе не зраджу. Це правда, я бідний невільник свого тіла, неспроможний опиратися спокусам плоті. Сальватор сказав мені, що ти — чи твій новіцій — вчора ввечері застукав їх в кухні. Ти багато подорожував, Вільяме, і добре відаєш, що навіть авіньйонські кардинали не є взірцями чесноти. Я знаю, ти розпитуєш мене не для того, щоб вивідати про ці незначні, нікчемні грішки. Але я також зрозумів, що ти дізнався дещо й про мої давні перипетії. Я жив неспокійним життям, як це буває з багатьма міноритами. Багато літ тому я повірив в ідеал убогості і покинув свій монастир, щоб жити життям бурлаки. Я вірив у проповідування Дольчина, як і багато інших таких, як я. Я невчений чоловік, мене було рукоположено, але я ледве вмію відправити службу Божу. Я мало що тямлю в богослов'ї. Та й, мабуть, ідеї теж мало мене приваблюють. Розумієш, колись я спробував було збунтуватися проти синьйорів, а тепер служу їм і від імені синьйора цих земель порядкую собі подібними. Бунтуватися або зраджувати — іншого вибору в нас, посполитих, нема».

«Іноді посполиті розуміють дещо краще, ніж учені», — промовив Вільям.

«Може бути, — відповів келар, здвигнувши плечима. — Але я навіть не знаю, навіщо я робив те, що робив. Розумієш, щодо Сальватора це зрозуміло — він утік з кріпацтва, маючи за плечима дитинство у голоді й недугах… Дольчино був символом бунту, знищення можновладців. У мене ж було інше становище, я походжу з родини міщан, і мені не треба було тікати від голодної смерті. Не знаю, як і сказати… то було свято божевільних, весела гулянка… Там, у горах, з Дольчином, ще до того, як нам довелося їсти м'ясо своїх власних товаришів, що загинули в бою, до того, як чимало з нас померло від виснаження, а що неможливо було поїсти їх усіх, тому їх кидали зі схилів Бунтівничої гори на корм птахам та диким звірям… а може навіть і тоді… ми дихали повітрям… чи вільно мені так сказати? — свободи. Раніше, до того, я не знав, що таке свобода, а проповідники нам казали: "Істина зробить вас свобідними". Ми почувалися свобідними і думали, що то і є істина. Ми думали, що чинимо слушно…»

«І там ви звикли… до вільних стосунків з жінками?» — спитав я, сам навіть не знаю навіщо, бо від попередньої ночі мене невідступно переслідували слова Убертина, те, що я прочитав у скрипторії, і те, що трапилось потім зі мною. Вільям з цікавістю глянув на мене — мабуть, він не сподівався від мене такої сміливості, а навіть деякого нахабства. Келар зиркнув на мене, мов на якогось небаченого звіра.

«На Бунтівничій горі, - мовив він, — було повно людей, які ціле своє дитинство спали по десятеро і більше в крихітній кімнатці — сестра з братом, батько з донькою. Сам подумай — хіба їм важко було погодитися на це нове становище? Вони могли робити з власної волі те, що раніше робили з конечності. Зрештою, вночі, коли ти весь час у полоні страху перед ворожим наступом, коли, лежачи до землі, притискаєшся до товариша, щоб не відчувати холоду… Єретики? Ви, ченці, яких ще юними із замку віддають до монастиря, вважаєте, що такий спосіб мислення навіює диявол. Натомість це просто спосіб життя, і Келар енергійно заперечив: «Ні, то не Малахія. Себто не думаю… В кожному разі, я не сказав тобі нічого, що могло б зашкодити Малахії…»