— Саме тому, що не міг протистояти її магічному голосові,— відповів Шаляпін.

Шаляпін завжди дивувався з людей, які вважали, що робота артиста легка.

— Вони нагадують мені,— казав співак, — одного візника, що якось віз мене по Москві й запитав: — «А ти, пане, чим займаєшся?» — Так от, співаю, кажу. — «Та я не про те. Співати — ми всі співаємо.

І я співаю, коли сумно на душі. Я питаюся, що ти робиш?»

Одного разу на офіційному прийомі Моріс Равель сидів поруч з композитором, який не любив його музики. Сусіди вперто мовчали. Нарешті Равель прокашлявся і приязно сказав:

— Любий колего, ви не заперечуватимете, якщо ми тепер перейдемо на якусь іншу тему?

Один англійський піаніст, який поїхав виступати з концертами на Ближній Схід, несподівано повернувся на батьківщину.

— Я зробив так тому, пояснив він диригентові Бічему, — що двічі був обстріляний арабами.

— Що ти кажеш? — здивувався Бічем. — От ніколи б по подумав, що араби так чудово розуміються на музиці!

Польський композитор Мечислав Карлович був пристрасний рибалка. Якось йому захотілось половити форелі. Оскільки в нього не було дозволу на риболовлю, він вибрав затишне місце і там закинув вудочку. Та позад нього одразу ж розсунулись гілки кущів, і з них висунулася голова сторожа.

— По якому праву ви тут ловите рибу?

— Дорогий мій, — спокійно почав Карлович, — я це роблю під впливом непоборної і незбагненої сили інтуїції, що оволоділа жалюгідним створінням. Сторож розгубився.

— Прошу пробачення, — промовив він перегодом, знімаючи з голови кашкета, — хіба ж устигнеш за усіма новими розпорядженнями…

Славетний румунський композитор і скрипаль Джордже Енеску був, крім того, гарним піаністом. Якось, коли Енеску мешкав у Парижі, до нього звернувся знайомий, досить таки посередній скрипаль, і попрохав поакомпанувати йому на концерті.

Після деяких вагань Енеску погодився. По дорозі він стрівся з відомим піаністом Гізекінгом. Посміхаючись, Енеску розповів йому про концерт, який має відбутися і несподівано запропонував:

Послухай, а чому б тобі не піти зі мною?

— Цікаво, а що там я робитиму?

— Ну, хоча б гортатимеш ноти!

Гізекінг погодився. Наступного дня в газеті з’явилась рецензія: «Досить дивний концерт довелося вчора слухати. Той, хто повинен був грати на скрипці, грав на роялі; той, хто повинен був грати на роялі, гортав ноти; а той, кому слід було б гортати сторінки, чомусь грав на скрипці».

Славнозвісний український радянський композитор Станіслав Людкевич, як справжній творець, заглиблюючись у свої думи, забуває про все інше. Через цю неуважність до дрібниць буденного життя він, кажуть, не раз потрапляв у прикре становище. Якось, іще до війни, приїхавши зі Львова у Стрий, він півтори години стояв на вулиці і чогось терпляче чекав. Виявилося: трамвая. На щастя, хтось співчутливо нагадав композиторові, що у Стриї трамваїв немає.

С. Людкевич мав виїхати до Коломиї на якісь музичні урочистості. Сів у вагон, поїхав… і вже досить далеченько схаменувся, що потрапив не в той поїзд і їде зовсім у протилежний бік. Коли композитор з великими труднощами додзвонився з якогось містечка до Коломиї, щоб пробачитися за вимушену затримку, його заспокоїли;

— Не хвилюйтеся, пане професоре, адже наші урочистості мають відбутися, як ми сповіщали, через два тижні. У вас іще багато часу!

Одного разу, в дожовтневий час, до директора галицького театру у Львові з'являється молода приваблива жінка і заявляє, що хотіла б тут працювати. Директор протягом цілої години перевіряє її голос, дикцію, танці, слухає уривки з різних п'єс і нарешті питає:

— А як ви називаєтеся?

— Курочка.

— Бачите, — відповідає директор, — щоб сподіватися на успіх у театрі, треба мати передусім популярне прізвище. От якби ви називались Заньковецька, я прийняв би вас негайно!