— Ще раз, — звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. — І вимкни «ящик», голова гуде.

— Він каже, що в цієї баби не всі вдома, — повторив той. — А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів…

Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра — телевізор замовк.

— Чому не два? — втрутився зі свого місця Максим. — Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони?

— Закрий рота, мудак! — зірвалася на крик Іра. — На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це?

— Мені на тебе зараз дивитися неприємно! — крикнув у відповідь Бойко. — І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі!

— Ах, лікарі! — Ірина стиснула кулачки. — Значить, лікарі?

— Бачиш, до чого твої фантазії привели? — не вгавав Бойко.

— Та я табе зараз…

Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси:

— ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!

Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла.

Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.

— Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть.

Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.

— Кажи, лялько, — Муса зробив пістолетом диригентський жест.

— Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…

— Досить, — перервав її Котовський. — Тепер послухаємо чоловіка.

Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно.

— Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші.

— Ти їх бачила, лялько? — спитав Муса.

— Ні, — призналася Ірина. — Я їх не бачила. Але він сам казав…

— Тихо! — прикрикнув банкір. — Нехай він далі пояснює.

— Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…

— Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище.

— Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…

— Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.

— Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви».

— Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!

Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.

Почалося.

Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.

— Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?

Ірина Бойко кивнула.

— Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?

— Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…

— Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.

— Сюди, — підтвердила Ірина.

— Ви там його взяли? Буклет…

— Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…