Сардики.

І кожною мовою, як історичний присуд, як відновлення

через товщу літ найвищої справедливості, звучать

слова Томоса:

«…розглядаючи рiвнож факт, з яким згiдна й iсторiя

(бо ж написано, що перше вiддiлення вiд Нашого Престолу

Київської Митрополiї й залежних вiд неї Православних

Митрополiй Литви та Польщi, а рiвнож прилучення їх

до Святої Московської Церкви наступило не за приписами

канонiчних правил, а також не дотримано всього

того, що було установленно вiдносно повної церковної

автономiї Київського митрополита, який носив титул

Екзарха Вселенського Престолу…»

Сердечно вітає усіх голова делегації від Румунської

церкви митрополит Нектарій, тексти Томоса розсилаються

в усі дипломатичні представництва, відбуваються

прийоми в Президента Польщі, Голови ради міністрів,

Міністра ісповідань Польщі, Міністра іноземних справ,

митрополита Діонисія.

За роки, в які отець Пащевський служив настоятелем

митрополичого собору святої Марії Магдалини, вже

під німецькою займанщиною, хмари над українським

127

духовенством ставали поступово густішими, наливалися

чорною силою. Недовго окупаційні німецькі власті

приглядалися, фотографували зібрання, підкреслювали

в текстах українських владик підозріле для них та ставили

на полях знаки запитань. Таки доклали вони руку,

аби не об’єдналися на окупованих землях автокефальна

і автономна православні гілки, мало того, подробили ще

на п’ять «автокефальних» і п’ять «автономних», за числом

гебітскомісаріатів – українська церковна єдність все

більше тривожила чужака.

Далі пішли виклики духовенства до зондерфірерів

і ляндвіртів з причіпками, допитами і допитуваннями.

Начальник політичного відділу генерал-комісаріату в

Луцьку Краузе з властивою ретельністю, навіть наче ненавмисне

повторюючись, вів допит: чому владика Полікарп

на штампі своїх документів слова «Адміністратор

церкви» залишає, а «на визволених землях» – викреслює?

Хіба не вважає владика нас визволителями? Небавом до

самого владики, розбивши в покоях вікна, вдираються

п’яні гестапівці – тут, мовляв, переховуються партизани.

Єпископа Мстислава, в миру Степана Скрипника,

сперш позбутися хотіли, виславши в Юзівку або Луганськ,

а як він не підкорився, то викликали в Рівне і заарештували.

В середині липня сорок третього гестапо масово арештовує

українську інтелігенцію, серед якої значна частина

духовних осіб.

До будинку отця Малюжинського гестапівське авто

під’їхало в надвечір’я.

– Збирайтеся, треба висповідати і причастити протоієрея

Головацького. Він себе зле почуває.

Протоієрея ще раніше ув’язнили в лиховісну луцьку

тюрму. Але авто раптом їде зовсім в інший бік, отця

Миколу самого арештовують, досвітком вивозять у

Іван КОРСАК128

Рівне, кидають в велику спільну камеру – там вже шість

десятків українського люду чекають розстрілу. Малюжинський

за ніч встиг прийняти сповідь в усіх…

Отця Миколу розстріляло гестапо в числі тридцяти

трьох, і тіло його навіть спалили.

– Вічная пам’ять, вічная пам’ять…

Вічная, тобі, славний подвижнику духу, що гідно

стояв в обороні душі народу, знаючи вільно німецьку

мову, не вагався і не боявся відкрито казати правду в очі

пришельцеві непрошеному, може й зарізко казати. Через

роки, в «Літописові Волині» буде видрукувано список

осіб з духовенства, що загинули в Другу світову лише

на землях Холмського і Волинського краю. З вісімдесяти

трьох осіб у цьому трагічному списку сорока трьох душпастирі

було розстріляли німці.

Отець Павло не раз дивувався, чому доля так милостиво,

попри все, ставилася досі до нього, бо мав він усі

шанси, аби, як і по отцеві Малюжинському, вже правили