І ту ж мить тишу на галявині розітнув тоненький, багатоголосий милозвучний писк, що нагадував далеке, ледве чутне бриніння Еолової арфи. І Котта збагнув, що це — голос жаху, болю й умирання слимаків... І він побачив, як у тому в’язкому, мокрому клубку з тілець та щупальців хапливо заворушилося життя, заворушилася смерть. Від пекучої кислоти слимаки корчилися, звивались і разом із передсмертним писком випускали цілі клубки піни — невеличкі лискучі бульбашки, що утворювали справжні грона. Потім умирущі слимаки почали опадати — вони осувалися, сповзали, хутко поспішали в обіймах один одного вниз, очищаючи камінь. І тоді на одному такому звільненому від життя п’ятачку проступило слово ВОГОНЬ. Котта збагнув, що на камені викарбувано якийсь напис, а слуга знай нищив слимаків далі. Тишу сповнював тихий, тоненький спів болю. Піфагор переходив з карафкою від каменя до каменя, виважено, мовби за планом, поливав оцтом скопища слимаків, і на оголених поверхнях з’являлися все нові й нові слова та речення. Декотрі з них було важко прочитати, окремі літери виявилися завтовшки як палець, а чи й рука, так наче їх довбав різьбяр-початківець.

Тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять обтесаних колон нарахував зрештою Котта й на кожній прочитував слова — то «вогонь», то «гнів», то «труд», то «ймення», то «залізо». Він уже здогадувався, що перед ним — викарбуваний на п’ятнадцятьох менгірах напис, якесь послання на граніті й базальті під покривалом із слимаків. А потім уже Піфагор мовчки стояв і дивився, як гість із Рима, взявши в нього ліхтаря, обходить камені, чимдалі поквапніше й нетерплячіше, намагаючись збагнути зміст слів і зв’язок між ними; і на кожнім камені був уривок речення.

Котта розшифровував і шепотів слова так, ніби вчився читати; потім заходився вже сам, власноруч розгрібати слимаків там, де, на його думку, мали стояти слова. Він сточував усе, що з’являлося перед його очима, знов і знов перевіряв зв’язки, міняв зміст і починав свою гру по-іншому, заново, поки йому кінець кінцем здалося, що всі можливості скласти й пов’язати окремі уривки в одне ціле вичерпано. І тоді Котта прочитав:

ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД

НІ ВОГОНЬ НІ ЗАЛІЗО

НІ ЗЛОБНА ДАВНІСТЬ

НЕ ВЛАДНІ НАД НИМ

АНІ ГНІВ РУЙНІВНИЙ ГРОМОВЕРЖЦЯ

ХАЙ НАДЛЕТИТЬ НЕМИНУЧИЙ

ТОЙ ДЕНЬ ЩО ЗА ПРАВОМ ОДВІЧНИМ

ТІЛО БЕРЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ ЛИШ НИКЛЕ

МОЄ ІСНУВАННЯ В ДЕНЬ ЦЕЙ ЄСТВА СВОГО

КРАЩОЮ ЧАСТКОЮ ЗВИВШИСЬ НАД СВІТОМ

ЗЛИНУ ДО ЗІР І НІЩО НЕ СХИТНЕ НЕ ЗАТРЕ

МОГО ЙМЕННЯ*

* Тут і далі цитати з «Метаморфоз» подано в перекладі Андрія Содомори. Публій Овідій Назон. «Метаморфози». К., «Дніпро», 1985).

Котта знав тільки одного чоловіка в світі, здатного на таке пророцтво, і все ж він гукнув у темряву до слуги:

— Хто це написав?

Піфагор стояв там, куди ще сягало світло ліхтаря, і зішкрібав сухою гіллячкою рештки слимаків із глибоко викарбуваного слова «ось». Сказав він те, що й мав сказати,— ім’я свого господаря.

Але де ж сам Назон? Чи він іще живий? Може, ховається десь у цій глушині?

— Немає,— тільки й відповів Піфагор. — Його немає. Що означало оте «немає»? «Немає» означало, що одного ранку Овідій Назон, як завжди, устав, одчинив вікно, а тоді вирубав сокирою у великому кам’яному жолобі в дворі кригу й набрав глек води; «немає» означало, що одного зимового ранку все було, як завжди,— Овідій Назон вирушив у гори, але назад не повернувся. Скільки ж часу минуло від того ранку, від тієї зими? Рік? Два? І чи його, Назона, хтось шукав? Але у відповідь на ці запитання Піфагор тільки стенав плечима й мовчав. А чистеньке «ось» уже проступило на менгірі, ніби щойно викарбуване. Задоволений Піфагор покинув гіллячку, відступив на крок і замилувався своєю роботою. «ОСЬ І ЗАВЕРШЕНО ТРУД». Завершено. У Римі були відомі тільки окремі уривки. Прагнучи тріумфу й слави, Назон вимагав од шанувальників уваги і схвалення не лише своїх закінчених творінь, а й намірів та ще не записаних фантазій. Отож у столичних літературних колах зрештою звикли до того, що в переповнених, задушливих залах поет принагідно читав усілякі проби зі своїх ще не дописаних «Перетворень», ніколи не розкриваючи їхнього загального задуму. Вслід за цими читаннями щоразу, як і слід було сподіватися, зринали припущення, протести й інші ознаки зацікавленого, нетерплячого, ба навіть побожного очікування, і Назон, здавалося, тішився ними як особливою формою похвали. На публічних виступах він сидів, здебільшого низько схилившись над своїми помережаними дрібними каракулями аркушами, й говорив без жестів, без пафосу й так тихо, що слухачі мусили напружувати слух. А коли робив паузу, раптом западала глибока, німа тиша. В такій тиші наприкінці виступу Назон майже пошепки дякував слухачам і сходив з підвищення, ніколи не відповідаючи на запитання й не звертаючи на них уваги. Ця його неуважлива манера навдивовиж суперечила тій щирості й великодушності, з, якою він писав і читав про кохання, війну і навіть про творчі муки. Складалося враження, ніби все, що Овідій Назон був здатний сказати й написати, він помалу переніс у царину своєї поетичної творчості, у віршовану форму або в довершену прозу і якби раптом опинивсь у світі буденної мови, говірки, криків, кострубатих речень і фраз, то навіки замовкнув би.

Читаючи на своїх виступах уривки з «Метаморфоз», Назон щоразу зосереджував увагу на окремих персонажах і краєвидах, на людях, що перевтілювалися в тварин, і на тваринах, що оберталися в камінь, описував пустелі й праліси, літні парки й бойовища; але дуже рідко читав він перед слухачами завершені епізоди й цілі історії, хоч його творча уява здавалася невичерпною: в нього діяли видатні герої й кати, закуті в кайдани й принижені, люди жорстокі й лагідні, родоводи яких сягали крізь царства тварин,— вони говорили людською мовою і на щось ремствували, казкові істоти й забуті божества... Але отого величезного склепіння, в яке Назон один по одному вбирав свої уривки, слухачі не розуміли. Що ж писав Назон — роман, збірку малої прози, віршовану історію природи чи альбом міфів та легенд про перевтілення й сновидіння? Про це він мовчав і навіть не заперечував, не відкидав жодного припущення чи здогаду, ні на що не натякав і в такий спосіб підтримував дедалі більший ажіотаж навколо майбутньої своєї книжки, яку вже тоді називалиголовним його творінням, хоч ніхто ніколи не бачив більше, ніж кілька густо списаних аркушів, і не чув нічого, крім отих публічних читань.

Та коли балачки починали влягатись, Назон сам розворушував інтерес до своєї особи новим прилюдним виступом. Усі нитки цієї сплетеної з припущень та сподівань мережі завжди вели до нього — до того, хто оповивав свою роботу численними загадками й таємницями, і так не тільки підіймав ціну схованої за ними правди, а й оберігав цю правду від будь-якої критики й контролю. «Перетворення»... Тільки назва цього твору, попри всі пересуди, ні в кого не викликала сумніву,— назва, що кінець кінцем спричинила до того фатального припущення, нібито Назон пише основний роман римського суспільства, роман, у якому впізнають себе багато шанованих і маєтних громадян з їхніми потаємними пристрастями, діловими зв’язками й химерними звичками; усіх їх Назон нібито замаскував, викрив і віддав на поталу людським язикам.

І хоч цю підозру спочатку не підтверджувало жодне публічне читання, ніхто не мав сумніву: поет, якого так часто приводили на вечірки у вишукане товариство й запрошували до стількох домів, знає це суспільство, його салони й погрібці досить добре й цілком здатний написати такий роман. І річ не в тому, що Овідій Назон цей роман справді писав чи не писав, а в тому, що багатьом раптом стало очевидно, аж страшно: написати його поет може. Це й було однією з причин того, чому Назонові почали не довіряти в Римі, уникати його і зрештою ненавидіти. Але Назонова зірка ще довго здавалася недоторканною і сходила над небосхилом навіть тоді, коли в багатьох домах йому вже відверто виказували неприязнь. А після одного скандалу його слава сягнула навіть найширших народних верств, і поетове ім’я стало з’являтись у жирних газетних заголовках, як ім’я одного із знаменитих атлетів чи кінозірок.