Той скандал спалахнув задушливого вересневого вечора, коли на невеличкій столичній сцені показували прем’єру його комедії. П’єса — власне, низка не пов’язаних одна з одною картин — називалася «Мідас» і, згідно з афішами дирекції театру, розвішаними на деревах великих бульварів, являла собою ще один фрагмент із того загадкового, ще не завершеного Назонового твору; йшлося в ній про одного безтямно закоханого в музику генуезького судновласника, в якого від шаленої жадоби до грошей оберталося в золото все, до чого він торкався. Спершу то була тільки рінь на алеї в саду, ліпні троянди та пшеничний сніп, але помалу-малу в того чоловіка почали застигати мисливські собаки, фрукти, які він брав у руки, вода, що в ній хотів скупатись, і нарешті люди, яких пробував пестити, яким подавав руку чи яких бив. Насамкінець нещасний Мідас, брудний, схудлий на тріску, вже сидів серед золотої пустелі, довкола нього тьмяно поблискували скульптури людей, яких він колись любив, і в цьому металевому світі судновласник виголошував гучний монолог, що являв собою не тільки прокляття грошам, а й гостре висміювання всіх тих, хто прагнув грошей.

У цьому монолозі, що його публіка раз у раз перебивала оплесками та сміхом, пролунали нарешті й приховані за паліндромами та акрофонічними перестановками імена відомих у всьому місті голів наглядових рад, депутатів та суддів... А судновласника кінець кінцем було звільнено від прокляття й урятовано від голодної смерті в обмін на іншу, вже не таку сувору кару: вуха в нього видовжилися, заросли шерстю, а голос зробився тремким і жалісним, як у віслюка. Так він і пішов зі сцени. Глядачі від утіхи аж горлали й кидали на кін оксамитові подушечки та квіти. Цього вечора, а також два наступні вечори всі квитки до театру було розпродано, а повітря в залі від парфумів та поту численних глядачів стояло таке важке, що білетери й під час вистави мусили розбризкувати в проходах ялиновий екстракт із пузатих пляшечок.

Але четвертого вечора загін кінної поліції, озброєної залізними кийками й довгими канчуками, не дав глядачам увійти до театру, а акторам — вийти з нього; багатьох акторів та глядачів було покалічено, і вони ще довго лежали, сходячи кров’ю та стогнучи, у своїх золотавих костюмах і святковому вбранні на сходах перед театром та під колонадою, поки їх нарешті позабирали. Один лігурійський сенатор, що володів у Генуї та Трапані судноверфями, любив вальси і мав, як стало відомо згодом, у своїй сіцілійській літній резиденції величезний духовий оркестр, наказав заборонити ту комедію.

У відповідь на обурення громадськості й насамперед на протести в газетах, що нібито безперешкодно поминули цензуру, сенатор виправдав заборону й застосування кінної поліції у двох довгих промовах, їх надрукували листівками й понаклеювали на театральні афіші.

Назон замовчав і це. Скандал досяг кульмінації аж тоді, коли якось рано-вранці невдовзі по тому на березі великого, зарослого очеретом ставка під Римом знайшли одного з сенаторових охоронців — у ланцюгах, суглоби на руках та ногах потрощені, і сам чоловік був у такому безтямному стані, що минуло цілих десять днів, а він усе ще не міг не тільки щось пояснити, ба навіть сказати жодного слова. У відповідь на всі розпитування лише вкрай нажахано, тупо дивився на людей. До бідолахи так уже й не повернувся ні глузд, ні мова, отож коли інтерес до нього трохи спав, його відвезли до одного закритого закладу, де він і помер. І хоч обурення, викликане забороною комедії, та біду, що сталася з тим охоронцем, попри численні інтриги, так і не пощастило пов’язати, але спогад про того каліку з очерету й посвист залізних кийків на скодах перед театром все ж таки залишився пов’язаним із комедією, а відтак і з Овідієм Назоном. Що ж це кінець кінцем за поезія, що це за творчість, коли вона призводить до такого насильства?!

Своє мовчання Назон порушив один-однісінький раз, повідомивши в денній газеті, що образ Мідаса в тепер уже сплюндрованому театрі було до невпізнання спотворено; пишучи ту низку картин, він, мовляв, мав на увазі не якогось конкретного судновласника, не реальну особу, а тільки одного грецького царя, що й став утіленням жадоби й безглуздого прагнення до багатства. Він, Овідій Назон, мовляв, ніколи й на гадці не мав так примітивно зображувати римську дійсність, тому заборона може стосуватися не особисто автора, а лише хибного тлумачення його речі... Та позаяк доти Назон жодних пояснень до своїх творів не давав, то й це сприйняли як вияв обережності й особливої уваги на нього не звернули. І все ж таки скандал обернувся цілком несподіваними наслідками й для нього самого, поета,— тепер його ім’я вже знали навіть продавці лотерейних квитків, торговці рибою та лимонадом, міняйла і зовсім неписьменні люди. Отож Назон уже не чинив перешкод подальшому розвитку подій. Він став, отже, популярним.

Тепер поет бував у різних колах, його ім’я почало з’являтися в бульварних газетах. Як придворного блазня чи нечестиву оздобу в списку присутніх на бенкеті його запрошували вже навіть до тих домів, де книжки навряд чи й водилися, зате стояли мармурові статуї, були посрібнені водограйчики та ягуари в клітках, а двері відчинялись і зачинялися самі. У таких будинках жило не просто вишукане товариство, а можновладці, жили родини, чиї розкоші за втиканими битим склом мурами, огорожами з колючого дроту й під охороною собак та снайперів були відблиском сяйва самого імператора. І ось в одному з таких домів якось уже пізно вночі під схвальні оплески та сміх пишно вбраної п’яної компанії, у мерехтливих спалахах фейєрверка хтось висунув пропозицію дати й цьому поетові, цьому сульмонському баламутові виступити з привітальним словом на відкритті нового стадіону; бо, мовляв, у призначеного міським сенатом промовця — принаймні так було сказано в повідомленні, яке цієї ночі тільки на хвилину урвало розваги,— надвечір стався крововилив.

Саме цій несподіваній смерті, гулянці в саду й одностайній (це траплялося дуже рідко) згоді декотрих запрошених сюди вельмож Назон, зрештою, і завдячував дорученням, яке він дістав другого дня вранці, за сорок годин до відкриття стадіону; доручення, яке не дало йому змоги сказати ні «так», ні «ні»; Назонові залишилося тільки послухатись. Отже, Публій Овідій Назон виступить восьмим із загалом одинадцятьох чоловік і скаже про велич і значення нового стадіону — одне слово, виголосить десятихвилинну промову перед двомастами тисячами римлян у тому кам’яному овалі. А в його центрі сидітиме найвеличніший із величних — імператор Август — і сам надаватиме мікрофон кожному з тих одинадцятьох.

Зведений із вапняку та мармурових брил стадіон, що постав на осушеній коштом численних жертв болотяній місцевості в південній долині Тібру, мав називатися «Сім притулків» — таке видіння явилось уві сні імператорові й така була його непохитна воля. З цих мочарів віками здіймалися тільки рої малярійних комарів, а в небі тут панували стерв’ятники — вони кружляли над дохлими козами та вівцями, а часом і над трупами пастухів, жителів цих боліт, що ненароком оступалися з викладених із жердин хідників, і їх засмоктувала трясовина. Стадіон «Сім притулків» став вінцем епохального осушувального проекту, що в роки земляних робіт уславився як найбільший імператорів дарунок Римові.