На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

"Я думала, — це так, а то була вже Доля"

* * *

Я думала, — це так, а то була вже Доля.

Душа ледь встигла стати на крило,

і раптом входить Вічність без пароля,

і все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.

Але ж обридла звичка до нещасть!

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.

І що життя ніхто вже не віддасть.

30.06.2004

«Мадонна перехресть», 2011

"Я егоїстка? Мабуть, ви праві"

* * *

Я егоїстка? Мабуть, ви праві.

І я, бувало, думала про себе.

Тримає час гріхи мої нові,

Коли старі ще відмолити треба.

Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.

Життя навчило маски одягати.

Щоб викупити спокій на п’ятак

Доводилося інколи брехати.

Я надто горда? Вперта, як віслюк?

Якщо і, так, не вам мене судити.

Я від повчань втомилась і наук,

А ідеально не навчилась жити.

Бездушна я? Жорстока і черства?

Ну що іще там? Це усі провини?

Я визнаю, були й мої слова

Бездушними, жорстокими, черствими.

Були й дороги інколи криві.

Бувало, й зло лишалося за мною.

Я егоїстка? Мабуть, ви праві...

Та я й не прикидалася святою.

Як бачиш, я — не подарунок долі.

Терпи таку, або втікай щодуху,

Поки ще ми не з’їли пуда солі

І світ не встиг замкнутися наглухо.

... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.

Я, мабуть, від природи трохи з перцем.

Дивися сам, до кого тягнеш руки,

Щоб потім не хапатися за серце.

У нас з тобою дуже різні мови.

Чи можна їх в єдину об’єднати?

Повір мені, повір мені на слово:

Тобі не вдасться бурю покохати!

"Я — жниця поденна"

* * *

Я — жниця поденна.

Тяжка моя нива.

За ціле життя я не вижну її.

Але запитайте —

чим я щаслива?

Припливом снаги дивовижної.

Хай спека обпалить. І злива оплаче.

І стомлені руки заниють вві сні...

Я — жниця довічна.

Працюю терпляче.

За радість труда.

І за тисячний сніп.

У мене в руках благодатна напруга.

Нап’юся води,

розігнуся на мить —

невижата смуга,

невижата смуга

достиглим колоссям на вітрі бринить!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Я знаю дивну річ: на світі є людина"

* * *

Я знаю дивну річ: на світі є людина,

Що береже несказані слова.

І може, це любов, і може, це єдина.

А може, й просто так, сама розрив-трава.

Мільйони слів звучать!... І змінюють подобу.

Проступить гіркота, як сіль на Сиваші.

Роки собі ідуть. Мовчання ставить пробу.

Несказані слова... Незримий скарб душі...

"Я зрадив, так"

* * *

— Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.