— Прокляття! — прошепотів Ілля.— Ідуть на приступ!

— Ой мамочко! — злякано вигукнула Маріам і приклала руку до уст.

— Тобі тут залишатися небезпечно! Йди додому!

— Я зостануся з тобою!

— Дурненька, як же ти можеш залишитися зі мною? Я ж не сидітиму тут, на вежі, я буду там, де литиметься кров! Ми відіб'ємо ворога! — Він і сам не вірив у свої останні слова, але, щоб підбадьорити дівчину, надав своєму голосові упевненості і твердості.— Так, ми зупинимо і відкинемо його!

Він звів її вниз, поцілував у холодні щоки і відірвав від себе.

— Любий мій, прощай! — вигукнула Маріам з болем.

— Іди! Якщо буду живий, я знайду тебе! Ілля постояв, поки Маріам зникла за рогом, а тоді вийняв меча і рушив до гурту воїв, що збиралися біля воріт.

Того надвечір'я, коли знемагав у криках і гуркоті бою Ізяславів город, а Копирів кінець опинився в кільці, воєвода Дмитро стояв, безсилий допомогти їм, на вежі Софійських воріт[98][98]. У нього боліла рука, скніла душа і студеніло серце. Він розумів, що це загибель. Якщо впав могутній Ярославів город, то ніщо вже не зупинить Батия. Що йому Ізяславів город чи Копирів кінець? Вали ж Володимирового города високі. Софійські ворота теж міцні, та самого города — жменька одна. Від Софійських воріт до Боричевого узвозу — два перестріли всього або й менше. І хоча люду тут зібралося чимало, протриматися довго ніяк, бо всі запаси вичерпалися, і ось-ось притисне киян справжній голод. Що тоді?

Воєводич Степан помітив, як батько морщиться, і зрозумів це по-своєму.

— Болить? — кивнув на руку, що висіла на перев'язі.

— Е-е, що там рука,— скривився воєвода.— Поболить та й перестане... Ось де по-справжньому болить,— і показав здоровою рукою на груди.

Степан підступив ближче, тихо запитав:

— Невже ніякої надії?

Дмитро ще тихше відповів:

— Ніякої... Не будемо обманювати себе, сину. День або два...

— То, може...— Степан замовк, боячись висловити думку, що вертілася на язиці.

Але воєвода зрозумів його і заперечно похитав головою.

— Ні, будемо битися до останнього! Про те, щоб відчинити Батиєві ворота і піддатися, і не думай! Це нікого не врятує, бо вороги наші — то люди підступні, слова не дотримуються — без честі і совісті. Краще вже іспити смертну чашу до дна, ніж самому підставити шию під мунгальську шаблю!..

— А як же наші — мати, Янка, діти, моя та Миколина жони?

Дмитро стиснув зуби. Погляд його затвердів, посуворішав, а з грудей вирвався глухий клекіт.

— Як і всім... І нам, і їм — як усім... До речі, треба їх провідати, поки тихо, бо, може, іншого часу не буде. Де вони зупинилися?

— Добриня їх супроводив, він знає.

— То гукни його — піде з нами.

На вулицях було повно людей. Пізнаючи воєводу, вони розступалися, замовкали, багато хто знімав шапку і кланявся. Дмитра любили: втратив у боях сина, сам поранений, а воював нарівні з молодими і здоровими, на валах спав, їв із спільного котла. А те, що кияни здали Лядські ворота і Ярославів город, ніхто йому в провину не ставив. Всі розуміли, який ворог стоїть перед ними — многолюдний і безпощадний. Ні, киянам докоряти Дмитра і себе ні за що!

На майданах горіли багаття, над ними варилася якась юшка — вечеря для змучених, голодних, змарнілих, а часто й поранених захисників міста. Але довкола вже стояли натовпи жінок з дітьми — у кого ж з воїнів простягнеться рука з ложкою до того варива?

Дмитро підняв очі.

Перед Десятинною церквою, на Бабиному торжку, у відблисках багать здибилася квадрига баских мідних коней, запряжених у бойову колісницю. Вони стояли на мармуровому постаменті. Їх вивіз із Херсонеса після перемоги над ромеями князь Володимир, і вони простояли тут двісті п'ятдесят літ, ставши такою ж невід'ємною ознакою Києва, як і собор Святої Софії та Золоті ворота.

Коні басують, рвуться вперед, високо піднявши передні копита. З їхніх ніздрів, здається, пашить вогонь, а рвучкий вітер розвіває буйні гриви, на їхньому тілі видно кожен напружений м'яз, кожну жилку — так досконало вилив і вирізьбив їх невідомий ромейський майстер у нестримному леті.

А хіба не так і Русь-Україна летіла кілька віків серед інших народів і інших держав, могутня і нестримна? І слава її, слава її столиці — красеня Києва — широко рознеслася по всіх ближніх і дальніх землях.

Дмитро зітхнув і опустив голову.

Була слава, була могутність, а тепер усьому — кінець. Половина Київської україни лежить у руїнах, у пожарищах, під п'ятою Батия, Київ доживає свої останні дні, а решта земель і князівств, споглядаючи, як колишня столиця у нерівній борні знемагає під ударами кочовиків-язичників, тремтять і німіють у великому страсі.

Було від чого впасти у відчай. Хіба думав-гадав він, проживши у Києві півста літ, тобто все своє життя, що стоятиме біля його смертного одра, що його, боярина Дмитра, ім'я навіки буде зв'язане з загибеллю рідного міста?